ДИЯВОЛ ВХОДИТЬ ГОЛКОЮ, А РОЗДУВАЄТЬСЯ ГОРОЮ
ДИЯВОЛ ВХОДИТЬ ГОЛКОЮ, А РОЗДУВАЄТЬСЯ ГОРОЮ
Цей мудрий вислів когось із східних християн спав мені на думку у зв’язку з розширенням і поглибленням зовнішньої та внутрішньої антиукраїнської маніпулятивної пропаганди і агресії. Кожна мисляча, національно свідома українська Людина відчуває, розуміє зловорожу підступність найрізноманітніших способів, форм і методів інформаційно-психологічної війни, спрямованої на роз’їдання морально-духовної єдності українського суспільства, знищення соборної України як держави. Російські агресори та ідеологи разом з їхніми утриманцями-блудниками в Україні намагаються найгостріше отруйне вістря встромити в серце і душу кожного українця, щоби вбити у ньому переконання україноцентризму – найчистішого, життєдайного джерела національної ідеї державотворення.
У газетних і журнальних публікаціях, фейсбуці і підручнику «Інформаційна безпека України: теорія і практика» роз’яснюю, що державні службовці різних рангів, політики, депутати всіх рад, журналісти, кожний громадянин покликані українською землею, охрещеною 1030 р. тому Володимиром Великим, працювати задля національно-духовного розвитку і прагматичного соціально-економічного самоствердження нашої держави – так, як це роблять у своїх країнах американці, німці, французи, італійці, поляки та інші, у яких «посилюються національно-орієнтовані тенденції, національний інтерес домінує над будь-якими зовнішніми обставинами» (В. Горбулін). Професіоналізм у будь-якій галузі, навіть найпотужніший, без переконаного українського центризму, національно-громадянської позиції, особливо в нинішніх умовах загарбницької гібридної війни Російської Федерації проти України, створює передумови знищення нашої ідентичності, руйнування відновленої незалежності Української Держави.
Для тих, хто отруєний фальшивою імперською комуністичною ідеологією, від якої не відмовилися в Росії, ще раз наголошую, що україноцентризм ґрунтується на концепції націоналізму, який є філософією буття Нації, її життя, розбудови, а шовінізм, фашизм, нацизм і московський рашизм, який увібрав у себе шовінізм, фашизм, нацизм і комуністичну ідеологію – це філософія поневолення, гноблення інших націй. В основі українського націоналізму – гуманістична національна ідея державотворення, а в основі шовінізму, фашизму, нацизму, рашизму – великодержавницький імперський інтерес. Націоналізм починається з любові до свого, а шовінізм, фашизм, нацизм, рашизм – з ненависті до чужого. Мета націоналізму – свобода своєї нації, а мета шовінізму, фашизму, нацизму, рашизму – поневолення інших націй. Український націоналізм трактує інтернаціоналізм як міжнаціональні взаємини на засадах рівності націй, а шовінізм, фашизм, нацизм, рашизм перетворюють інтернаціоналізм у засіб денаціоналізації народів і підпорядкування їх імперській, великодержавницькій ідеї асиміляції. Для українського націоналіста національні ознаки інших народів: мова, культура, традиції, звичаї – усі святині – є об’єктом поваги і пошанування, а для шовініста, фашиста, нациста, рашиста – це те, що потрібно негайно знищити, викорінити і замінити своїм. Саме такою є мета гібридної війни Російської Федерації проти України. Націоналізм породжує подвижників і героїв, а шовінізм, фашизм, нацизм, рашизм – убивць, грабіжників, загарбників, яничарів, холуїв.
Проаналізувавши наведені положення, професор Володимир Монастирський дійшов глибокого, правдивого висновку, що націоналізм не має нічого спільного з шовінізмом, фашизмом, нацизмом і рашизмом, оскільки він є генетично визначеним явищем природи, а це означає, що він є творінням не стільки людського розуму, скільки Всевишнього, тоді як шовінізм, фашизм, нацизм, рашизм є штучними, хворобливими, маніакальними отруйними плодами.
Академік Володимир Горбулін у статті «Вулканічний синдром» (Дзеркало тижня. – 2018. – 15 черв.) наголошує, що «нам потрібні якісні образи майбутнього, нам потрібно сміливіше говорити про те, чого ми хочемо і як діятимемо в усіх критично важливих для України питаннях. При цьому намагатися виходити не з традиційного сприйняття будь-яких подій у світі в парадигмі «україноцентричності», а з чесної і об’єктивної оцінки реальності». Безперечно, сприйняття всього, що відбувається у світі та в Україні, має ґрунтуватися на глибокому аналізі, чесній і об’єктивній оцінці реальності. Сутність україноцентризму якраз полягає в утвердженні людяності, культури краси, добра, радості, глибокого порозуміння і взаємоповаги між національними групами різних народів і українською титульною нацією. «Особи, які належать до національних меншин, зобов’язані інтегруватися у найширше суспільство через належне володіння державною мовою», – зазначено в Гаазьких рекомендаціях щодо прав національних меншин на освіту. «Європейська Хартія регіональних або міноритарних мов» якраз в контексті україноцентризму обумовлює права і обов’язки національних меншин, які, зберігаючи і розвиваючи свою ідентичність, зобов’язані через глибоке знання мови, історії титульної нації створювати умови для потенційної реалізації своїх інтелектуальних і фізичних можливостей в українському суспільстві та сумлінно працювати задля зміцнення соборної, незалежної, соціально справедливої Української Держави.
Важливо також розуміти, що патріотом України робить не кров, а усвідомлення, що людина – частка своєї Батьківщини і від її моральності, духовності, честі залежить гідність, честь України. Той, хто губить на життєвій дорозі українські національні і загальнолюдські морально-духовні почуття, цінності рано чи пізно служить злу, космополітичним викрутасам, допомагає хитрому дияволу забалакувати сумління і під гаслами правди входити в душу, у якій улеслива усмішка перетворюється у злоякісну пухлину нігілізму, зловорожості до українськості, до української землі. Така ситуація в українському суспільстві, особливо в умовах російської гібридної війни проти України, надто небезпечна, бо постмодернізм, посттоталітаризм, постколоніалізм, постгуманізм породили постправду і постетику. Богослов, доктор Мирослав Татарин з університету святого Єроніма (Канада) наголосив, що світ постправди відкрив поле, на якому маніпулюють міфами. Там населення вірить у неіснуючі загрози й недоведені факти, себто вірить у неправду, представлену таким авторитетом як «Правда». Сила маніпулятивної пропаганди, дезінформації, популізму, постправди така підступна і вагома, що її важко виправляти.
Постправду, тобто майстерно сконструйовану неправду потужно використовують російські політики та ЗМІ, що дуже заплутує, і люди не те що не знаходять правду, а навпаки – різко відхиляються від правди, оскільки беруть до уваги цілковиту брехню (М. Маринович), яка, на жаль, пронизує українське суспільство, а також Європу й Америку. На мою думку, зараз у Вашій пам’яті, шановний читачу, зринають назви телевізійних і радіоканалів, газетні публікації, виступи депутатів, політиків, журналістів, громадських діячів, слова яких роздуваються антиукраїнською горою, яку, безперечно, потрібно розгорнути, а на її місці засіяти зерно Доброчесності, щоби утверджувалися традиції українського духовного мислення, які сповідував і проповідував Григорій Сковорода.
Зазначаю, що Григорій Сковорода мав свою теорію і свій погляд на людину. Він вважав, що люди діляться на 2 категорії: людина вибрана і людина юрби. Він бачив людину вибрану незалежно від того, до якого суспільного прошарку вона належить. Людиною вибраною міг бути селянин, ремісник, шляхтич, міг бути і вельможа, і гетьман, і будь-хто, тільки при певних умовах і при певній душевній організації. Людиною юрби є тільки така людина, яка духовно непросвічена, яка фактично живе тільки задля споживання матеріальних благ, і яка фактично, як то кажуть, якось працює для того, щоб їсти, а їсть для того, щоб працювати. Вищих духовних завдань така людина перед собою не ставить. Таким чином, людиною юрби може бути і гетьман, і вельможа, і шляхтич, і ремісник, і міщанин, і селянин – так само, як і людина вибрана. Тобто Сковорода цілком відкидав класовий розподіл людей. Він розділяв людей на тих, які ведуть достойне життя, і тих, які кидаються за примарами світу, і в цій гонитві гублять свою людську подобу, уподібнюючись людині, яка є на межі тварини.
Отже, думки Григорія Сковороди є надзвичайно важливим методичним підґрунтям стосовно аналізу й оцінки складових структури українського суспільства, в якому є люди високих моральних, духовних якостей і люди юрби. Щоби люди юрби, до яких належать корупціонери, брехуни та інші блудники, які є на всіх щаблях державної драбини, соціуму, ставали морально-духовними (вибраними за Сковородою), потрібно щоби діяльність законодавчої, виконавчої і судової влад була прозорою, а їхні працівники жили доброчесно і доброчинно. На жаль, багато з них не ставлять перед собою духовних завдань. У їхній діяльності головним завданням – задовольняти «желудкові» інстинкти. Для олігархів-чужинців Україна є територією для аморального збагачення. Їхні засоби масової інформації системно дестабілізують ситуацію в країні, прислужуючись російським авантюристам і загарбникам.
Працівники ЗМІ покликані сприяти формуванню доброчесних людей, які би на українській землі, і не тільки, сіяли добрі сімена національної гідності. Для цього потрібні глибокі знання історії України у європейському і світовому контекстах, висока культура національної пам’яті. Однак багато журналістів і політиків, як не прикро, чітко не розуміє сутності постправди, справжнього масштабу російської імперської загрози не тільки Україні, а й Європі. Ще страшнішим є те, що недруги безпардонно нав’язують тезу, що в Україні «немає свободи слова». Відомий художник і «світський лев» Сергій Поярков зазначив, що він особливих скарг на утиски свободи не чув від справді національно свідомих, глибоких і яскравих журналістів, натомість сірі і бездарні на скигленні щодо «свободи слова» процвітають. «Є свобода слова в Україні – і це очевидний факт, однак ані гідної суспільної уваги у багатьох працівників мас-медіа не було і немає, – наголосив філософ Ігор Лосєв. – Є ще і специфічна група журналістів, які працюють на Кремль за його щедрі «пряники» (сумнозвісний Кирило Вишинський отримував по 53 тисячі євро не на рік, а на місяць!)». Такі журналісти хочуть легалізувати і зробити абсолютно безпечною свою антиукраїнську діяльність, яку вони і називають «свободою слова». «Подібна публіка спостерігається і у сфері політологів та експертів» (І. Лосєв). Якщо свобода слова антиукраїнського спрямування, то кому потрібна така свобода слова?
Соціально небезпечним у журналістиці Іван Франко вважав тип гіпокрита – лукавої, брехливої людини. Нині таких журналістів називають «корисними ідіотами». Нав’язана дискусія про якесь протистояння між стандартами журналістської професії і патріотизмом – це від диявола з отруйною голкою. В Україні війна! Не громадянська, а російсько-українська. Справжній український журналіст поєднує громадянську, українськоцентричну позицію і професійні стандарти. Аморально підпадати під фальшиві гасла, мовляв, не можна застосовувати «мову ненависті», а надавати слово опонентам, бо у них інша точка зору, інший погляд на ситуацію. І тоді буде справжня дискусія. Вибачте, це – повний абсурд, бо про що можна дискутувати із загарбниками, або з такими блудниками як Мураєв, Бондаренко, Добкін, Бойко, Герман, Новінський, Шуфрич та багатьма іншими? «Чи не є це, перепрошую, інтелектуальною проституцією те модне сьогодні прирівнювання («постмодерн»!) начебто рівноцінних поглядів, яке французький філософ Філіп де Лара назвав «п’ять хвилин для Гітлера, п’ять хвилин для єврея»? – наголошує публіцист Сергій Грабовський.
Журналістські стандарти – це не безликість, безкрилість, не нав’язування думки, що журналіст якась планетарна істота, безнаціональне створіння, що у нього немає Батьківщини, що він без роду-племені. Ні! Головні вимоги журналістських стандартів – професійна компетентність, подавати оперативну, ретельно перевірену (кілька джерел), правдиву інформацію, не брехати, не маніпулювати фактами, подіями, явищами, не змішувати поняття добра і зла. Відомо, що інформація – товар. Але яка якість, який зміст цього товару, якою енергією він насичений? Доброчинною чи підступно зловорожою?! Це – надзвичайно важливо в умовах гібридної війни Росії проти України. Що продає журналіст – зловорожість, паніку, істерику, розпач, безвихідь, чи розповсюджує історичну і сучасну правду, конструктивно критикує, прогнозує, рекомендує оптимальний спосіб вирішення проблеми, навіює позитивні емоції, впевненість, оптимізм, переконання, що українці здатні захистити і розбудувати свою Державу.
Тому в основі виступів політиків, журналістського спілкування з читачами, глядачами, слухачами має бути моральна чесність, правдивість, а перед собою – всечесність, які черпаються тільки з колодязя національного, українськоцентричного духу. Це допоможе проводити чітку лінію між диявольською голкою зла і християнським добром. Адже «моральний нейтралітет» та «етична амбівалентність» є серйозною загрозою української журналістики (Мирослава Барчук). Про це свідчать результати загальнонаціонального дослідження, яке провели Фонд «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва спільно із соціологічною службою Центру Разумкова наприкінці 2017 р. Найкращий баланс довіри (перевагу довіри над недовірою) мають волонтерські організації (+37%), Збройні сили України (+37%), Церква (+25%), громадські організації (+4%). Негативну оцінку мають засоби масової інформації України з покажчиком (-6%). Чи можна українським журналістам повернути довіру, авторитет, позитивний вплив? Про деякі аспекти створення доброго імені журналістів мовилося вище. Тут пошлюся на думки експерта Наталії Іщенко, яка слушно наголосила, що треба просто бути чесними – перед собою та перед своєю аудиторією, треба працювати задля розвитку українського суспільства, а не маніпулювати ним заради політичних преференцій або матеріальної вигоди, треба не забувати про честь професії, а не ставати заробітчанами «чєго ізволітє».
Найоптимальніший спосіб розвивати власну здатність мислити самостійно, українськоцентрично – це всебічне поглиблення знань, щоби професійно розрізняти правду, істину і постправду, що є найкращою «протиотрутою» від будь-яких російських маніпуляцій фактами, історичною правдою та підступів інших ворогів України. Не тільки журналісти, а й політики, службовці всіх рівнів, депутати, науковці мають знати правдиву історію Росії та України, щоби не потрапляти у капкан «русского міра».
Прошу вибачення у Бориса Гудзяка, Георгія Коваленка, Костянтина Сігова, Олега Турія і Євстратія Зорі за те, що не повністю схвалюю Їхню позицію під час зустрічі з фахівцями-гуманітаріями, освітніми та громадськими діячами Росії, Франції та інших країн Європи у паризькому Коледжі бернардинців 23 – 26 травня 2018 р., та ухвалений документ під назвою «Діалог про минуле, щоб зупинити війну». Безперечно, наміри учасників зустрічі є дещо позитивними, бо спрямовані на те, щоби Російська Федерація припинила неоголошену війну, повернула Україні анексовану Автономну Республіку Крим та загарбані частини Донецької і Луганської областей. Однак чомусь Росія у цьому документі не названа агресором. Зазначено, що учасники зустрічі прагнуть виробити новий підхід до вивчення історичних фактів і запропонувати найбільш об’єктивний і правдивий, з наукової точки зору, виклад подій. Наголошую: якщо таке прагнення щире, то спочатку треба засудити багатовікову імперську політику Московії=Росії щодо України, визнати, що нинішня війна спрямована на знищення незалежної, соборної української України та її загарбання. Однак «Діалог про минуле, щоб зупинити війну» ґрунтується на постправді, на фальшивих історичних міфах московських істориків, ідеологів, політиків. Невже українські інтелектуали не помітили антукраїнської, шовіністичної=рашистскої, імперіалістичної, ксенофобської спрямованості підсумкового документа зустрічі? Цитую такий фрагмент «Діалогу…».
«В історичних дослідженнях нам видається важливим запропонувати таку періодизацію формування національної свідомості українців і росіян:
1) із середини X століття до середини XV століття: типи свідомості в середньовічній Русі;
2) від середини XV століття до кінця XVII століття: розкол руської свідомості;
3) із початку XVIII століття до 1921: донаціональні типи свідомості;
4) із 1922 по 1991 рік: національні та радянські типи свідомості;
5) із 1991 по 2013 рік: нові національні та пострадянські типи свідомості;
6) починаючи з 2014 року до наших днів: свідомість homo dignus і реабілітація homo sovieticus».
Той, хто дотримується фальшивої російської історіографії, сприйме цей текст без застережень і схвалить його як підґрунтя для майбутнього співіснування українського і російського народів, бо, мовляв, у них «спільна історія». Насправді, у цьому тексті конгломерат фальшивих міфологем, спрямованих на утвердження російської імперської політики, перекладення відповідальності за російсько-українську війну на українців і відбілювання чорних вчинків росіян. Детальне роз’яснення усіх міфологем вимагає окремої публікації.
Тут лише нагадаю, що Володимир Великий хрестив не моксельців=московитів=росіян, не Росію, бо її на світі ще не було, а Русь, тобто русичів. У ІХ – ХІІ ст. не існувало російського народу (великоросів). На заліській території (нинішня територія північної Росії) жили угро-фінські племена (мурома, меря, весь, мещера, мокша, жарова та ін.). Їх називали народом моксель, який згодом став основою московитів=великоросіян. Із слов’янських племен (поляни, деревляни, сіверяни, дуліби, тиверці та ін.) в історичному розвитку утворився український народ. Отже, русини=українці та московити=росіяни не одного роду-племені, це різні етноси, з різною свідомістю, різною ідентичністю, то як могла «розколюватися руська свідомість», про що написано у «Діалозі…». Московсько-російський і український народи не мали в давній історії нічого спільного, господарськи не стикалися до ХVІ ст. Ця справжня правда встановлена російськими істориками. Не було однієї давньоруської мови, як це нав’язують маніпулятори загальноросійської єдності (мовляв, білоруси, росіяни, українці – один народ).
Доречно нагадати творцям документа «Діалог про минуле, щоб зупинити війну» слова Андрея Шептицького: «Чи ж це не якесь дивне божевілля – не розрізняти поняття правди і неправди, добра і зла, світла і темряви, культу Бога і культу демона, закону Божого і закону бандитів». Руйнівна сила постправди очевидна. В контексті суспільно-політичної ситуації в Україні постправда переростає в «малоросійство», в «капітуляцію перед боєм», у співпрацю з дияволом, який оволодіває серцем і душею, запаморочує свідомість, підриває спроможність людини розрізняти правду і брехню, що підтримує одвічну антиукраїнську захланність Московії=Росії.
Україна приречена бути духовно і територіально соборною, незалежною, «ґаздою, не слугою перед світом стати» (Іван Франко). У світі поважають дбайливого, працьовитого, сильного, чесного господаря на своїй землі, здатного її захистити, справжнього, щирого носія національних і загальнолюдських цінностей.
Василь Лизанчук
Доктор філологічних наук, заслужений професор Львівського національного університету імені Івана Франка