ПРАВДА – ГОЛОВНА ГУМАНІТАРНО-ІНФОРМАЦІЙНА ЗБРОЯ

Звернення
до журналістської спільноти
учасників міжнародної науково-практичної конференції «Засоби масової інформації в умовах інформаційно-психологічної і військової агресії Російської Федерації проти України», яка відбулася 1-2 березня 2019 р. у Львівському національному університеті імені Івана Франка.

Безпрецедентна гібридна війна Російської Федерації проти України, а також інших європейських, азійських, американських країн спонукає по-новому осмислювати основні засади функціонування засобів масової інформації.
Українській інформаційний простір, наша рідна історія є для громадян України надзвичайно важливим «полем битви» за свою автентичність, самобутність, національну ідентичність. Звідси випливає покликання журналістів – активно сприяти історіософському осмисленню сутності української нації, виявляти стрижневу лінію її історичного розвитку, відшукувати ланки зв’язку між давнім, сучасним і майбутнім.
Основними морально-національними засадами функціонування ЗМІ в нашій країні мають бути національна свідомість, державницьке мислення, глибока моральність і духовність, патріотизм і громадянська мужність. Ці морально-національні засади визначають, по-перше, мету діяльності ЗМІ, по-друге, зміст і характер функціонування ЗМІ, по-третє, методи і форми подачі журналістських матеріалів.
Духовно-національні засади журналістської праці нерозривно пов’язані з принципами, функціями і нормами службової чи професійної етики журналіста, його світоглядною позицією, національно-духовним переконанням, державотворчим мисленням, фаховою обдарованістю, інтелектом, здатністю завжди бути готовим до праці. Таке розуміння національних, моральних, професійних засад журналістської праці входить до європейського і світового контекстів, але закорінене у національно-громадянській позиції видатних українців. «Щоб слово сталося ділом,− наголошував Іван Франко, − треба духу свободи і любові до правди та до народу в публічній дискусії».
На жаль, у багатьох ЗМІ України оцінюють інформацію, журналістське слово лише як товар – не інакше, не дбають, щоб газетний матеріал, теле- чи радіопередача були насичені українською гуманістичною життєствердною національною ідеєю, пропагують «естетику зла».
Антиукраїнська інформаційна агресія у сучасних умовах набирає витончених форм і методів. Насамперед вона спрямована на те, щоби українська свідомість утверджувалася як особлива форма російської свідомості. Цей морально-психологічний аспект українофобії найстрашніший, найнебезпечніший, оскільки спрямований на розтління української національної сутності, духовності, знищення українців як нації і перетворення їх на московське плем’я.
У демократичних країнах світу засоби масової інформації пройняті духом суспільства, держави, тобто вони державотворчі, патріотичні, об’єднують суспільство на національних, мовно-культурних засадах. І лише в цих межах преса, телебачення, радіомовлення плюралістичні, вільнодумні й незалежні.
Унікальна складність будівництва Української держави спричинилася до багатопланових проблем утвердження свободи слова в новому українському суспільстві. До них належать правові, політичні, економічні, морально-психологічні аспекти. Створюючи, всупереч об’єктивним і суб’єктивним перепонам, передумови для забезпечення свободи думки і слова, вираження своїх поглядів і переконань, політичного та ідеологічного плюралізму, не маємо жодного права дозволяти свободу спотворення історичної правди про давньоукраїнську державу Русь, якій у 2018 р. виповнилося 1180 років, героїчну і трагічну долю України в боротьбі за свою незалежність і соборність. Рішуче повинні перепинити свободу наклепу, паплюження української мови, національно-духовних вартостей, жовчний розгул українофобії, яка несе в собі не меншу загрозу міжнаціональному порозумінню, ніж будь-яка ксенофобія.
Патріотом і громадянином робить не кров, а усвідомлення того, що ти – частка своєї Батьківщини і від твоєї честі залежить її честь. Той, хто губить на життєвій дорозі національні, людські почуття, рано чи пізно починає служити злу. Нинішня політико-ідеологічна, соціально-економічна, морально-психологічна ситуація в Україні потребує особливо уважного і виваженого підходу до очищення пам’яті від брехні, утвердження правди як духовного поняття.
Визначені Конституцією України засади політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності (стаття 15) не завжди використовуються з доброчинними державотворчими намірами. Важливе надбання українського суспільства – демократизація, плюралістичний інформаційний простір – без глибоко продуманого, прозорого механізму контролю, захисту, регулювання перетворюється на непримиренну протилежність: з одного боку, − демократичний принцип свободи думки, слова, вибору, свободи ЗМІ, з іншого – нехтування українськими національними інтересами. Як не прикро, але Україна віддає недоброзичливцям стратегічні висоти національної духовності. Над багатьма журналістами, передусім молодими, висить спокуса більше розважати, ніж об’єктивно повідомляти, коментувати, аналізувати. Полегшений, так би мовити, розхристаний стиль у журналістській творчості, вільне, спрощене поводження зі словом призводить нерідко до примітизування складних суспільно-політичних проблем. Мусимо навчитися органічно поєднувати свободу слова з відповідальністю за усне чи друковане слово, телевізійне зображення, подолати дилетантизм, який є небезпечною хворобою.
«Журналісти не можуть бути поза політикою під час війни. Кожен повинен розуміти, що інформація – це зброя. Журналіст персонально відповідає, який контент він дає, що створює, до чого закликає. Від того, що пише кожен із нас, залежить міць наших українських інформаційних бастіонів»,− наголосила журналістка, громадська активістка Еміне Джеппар.
Безперечно, журналісти покликані бути максимально точними, вичерпними, подавати правдиву інформацію. Однак журналіст не повинен бути нейтральним, індиферентним ретранслятором. «Модна нинішня формула західної журналістики про «баланс думок і поглядів» у висвітленні тих чи інших подій – це справжня світоглядна порнографія, яку французький філософ Філіпп де Лара афористично сформулював так: «П’ять хвилин для Гітлера, п’ять хвилин для єврея». Ось вам, мовляв, дві правди, обидві рівноцінні, а все інше нас не стосується…»,  зазначив публіцист Сергій Грабовський. Годі й казати, що такий підхід не має нічого спільного зі справді найкращими журналістськими традиціями, які мають на меті не «баланс», а правдивість, об’єктивність. Баланс між білим і чорним – це сірість.
Дуже важливо розуміти, що крім кількісних стандартів (дали одну точку зору, то зобов’язані дати й другу) мають бути ще якісні стандарти, зокрема щодо вибору авторитетного представника певної думки. На жаль, про це часто забувають. Переконані, що не кожна думка має бути проголошена в гуманітарно-інформаційному просторі, тим паче, якщо вона антиукраїнська, аморальна.
Слово і термін «правда» характеризується широким і глибоким змістом. Володимир Мономах у «Поученні» (назву твору також пишуть «Повчання», «Повчання Володимира Мономаха своїм дітям», «Повчання дітям» та ін.) закликав: «Не наслідувати лиходіїв, не лютувати словом, не хулити розмовою; гнів подавляти, помисел чистий мати, спонукаючи себе на добрі діла Господа ради…». Володимир Мономах звертав увагу на основні риси характеру людини-християнина: правдивість, чесність, працьовитість, любов до ближнього.
Григорій Сковорода писав, що правда – основа суспільства. Тарас Шевченко вірив в особливу місію українського Слова, яке народившись від Правди, вселиться в людські душі, освітить їх світлом Істини, національним духом, загальнолюдською любов’ю.
У поетичній збірці «Мій ізмарагд» Іван Франко писав: Не може при добрі той жить. ∕∕ Хто хоче злу й добру служить. ∕∕ Бо хтівши догодить обом, ∕∕ Він швидко стане зла рабом.
Ці слова також мають безпосередній стосунок до журналістської, наукової, суспільної праці. Глибина думки Івана Франка наснажує величчю справедливої поваги до гідності кожної людини на землі. Однак і в умовах нинішньої військової агресії неототалітарної, рашистської Росії проти України нав’язується постмодерна парадигма, де сама спроба розрізнення добра і зла трактується як щось «примітивне».
Ідеологи «русского мира» заповзято нав’язують постмодерні постулати в Росії, Україні та Європі, тобто, сприймайте нашу, московську, правду, адже усі правди рівнозначні, рівноправні, прийнятні; українська національна ідея суверенного державотворення  це релікт старої доби, нав’язаний ворожими силами проти централізованої російської держави. Мовляв, українська держава  це штучне утворення, це  помилка історії, тому її треба виправляти: повернути Україну в лоно російської імперії. Для цього, за світоглядною парадигмою постмодернізму, яку московські, путінські рашисти переплели зі сталінською – комуністичною і гітлерівською – нацистською антинародною ідеологією і політикою людиновбивства, «все годиться, все прийнятно». У контексті журналістської діяльності така філософія постмодернізму призводить до пропаганди найпаскудніших ідей і вчинків, до апології державної зради і замилування насильством, до заперечення національних прав українців і загравання з «русским миром».
Щоб журналісти могли служити суспільству правдою, у них має бути сформоване почуття моральної і соціальної відповідальності, вони повинні володіти глибокими знаннями про минуле, сучасне, що забезпечить правдиве прогнозування майбутнього. Не піддаватися маніпулятивним технологіям і щодо вислову «мова ворожнечі». Адже промосковські бойовики, сепаратисти, кремлівські найманці – це не повстанці, не ополченці проти загарбників України, а люті вороги незалежності, Української соборності.
Українські засоби масової інформації покликані називати українських героїв – героями, подвиг захисників України – подвигом, сепаратистську зраду – зрадою, російську брехню – брехнею, московський злочин – злочином, російську агресію – агресією. Такий професіональний підхід забезпечується високим рівнем історичних, філософських, політологічних, журналістських знань, авторитетом аргументів, доказів, патріотизмом, громадянською позицією, людинотвірною енергією медіасистеми.
Отже, гібридна війна Російської Федерації проти України спонукає по-новому сповідувати стандарти журналістської праці, адже реальною є криза слів і смислів, які описують дійсність, дають їй та її елементам адекватну характеристику. Журналістські стандарти – це не безликість, безкрилість, не нав’язування думки, що журналіст якась планетарна істота, безнаціональне створіння, що у нього немає Батьківщини, що він без роду-племені. Ні! Головні вимоги журналістських стандартів – професійна компетентність, подавати оперативну, ретельно перевірену (кілька джерел), правдиву інформацію,не брехати, не маніпулювати фактами, подіями, явищами, не змішувати поняття добра і зла. Бо «в основі неправдивих новин є «логіка змія»». Тому в українських журналістів головною, дошкульною зброєю в інформаційно-психологічній війні з російськими маніпуляторами, та й не тільки з ними, має бути всебічно обґрунтована Правда на засадах українськоцентричної парадигми, яка в галузі комунікативістики означає сукупність концептуально-методологічних підходів, національно-громадянських і морально-духовних цінностей, аксіологічних настанов і журналістської гідності на засадах україноцентризму.
Україноцентризм ґрунтується на концепції націоналізму, який є філософією буття Нації, її життя, розбудови, а шовінізм, фашизм, нацизм і московський рашизм, який увібрав у себе шовінізм, фашизм і нацизм, – це філософія поневолення і гноблення інших націй. В основі націоналізму лежить національна ідея, а в основі шовінізму, фашизму, нацизму, рашизму – великодержавницький імперський інтерес. Націоналізм починається з любові до свого, а шовінізм, фашизм, нацизм, рашизм – з ненависті до чужого. Мета націоналізму – свобода своєї нації, а мета шовінізму, фашизму, нацизму, рашизму – поневолення інших націй. Націоналізм трактує інтернаціоналізм як міжнаціональні взаємини на засадах рівності націй, а шовінізм, фашизм, нацизм, рашизм перетворюють інтернаціоналізм у засіб денаціоналізації народів і підпорядкування їх імперській, великодержавницькій ідеї. Для націоналіста національні ознаки інших: мова, культура, традиції, звичаї  усі святині є об’єктом поваги і пошанування, а для шовініста, фашиста, нациста, рашиста – це те, що потрібно негайно знищити, викорінити і замінити своїм. Саме такою є мета гібридної війни Російської Федерації проти України. Націоналізм породжує подвижників і героїв, а шовінізм, фашизм, нацизм, рашизм – убивць, грабіжників, загарбників, яничарів, холуїв.
Націоналізм не має нічого спільного з шовінізмом, фашизмом, нацизмом і рашизмом, оскільки він є генетично визначеним явищем природи, а це означає, що він є творінням не стільки людського розуму, скільки Всевишнього, тоді як шовінізм, фашизм, нацизм, рашизм є штучними, хворобливими, маніакальними отруйними плодами.
Журналісти покликані переключитися від пошуків дешевої сенсаційності на змагання чеснот, спиратися на свідомих морально-духовних інтелектуалів. Адже медіасфера – це засіб породження і тиражування певних месиджів у суспільній свідомості. Якщо ЗМІ пропагує національно-гуманістичні ідеї, то вони починають жити у свідомості людей. Та людина, яку запрошують в ефір чи на сторінки газет під час дискусії повинна виражати позитивну суспільну думку щодо методів досягнення кінцевої стратегічної мети – побудови соборної, правової, демократичної української України. ЇЇ думки можуть бути непопулярними, але ні в якому разі – не антиукраїнськими, не протизаконними. Адже зараз йдеться не просто про державну безпеку, а про національну безпеку, територіальну цілісність України, то давати слово тим, хто розриває її на частини – безвідповідально, аморально.
Папа Франциск у своєму Посланні з приводу 52-го Всесвітнього дня суспільних комунікацій закликав творити «журналістику миру», журналістику без лицемірності, таку, що не приймає неправду, галасливі заклики та гучні декларації, журналістику, «виконану людьми для людей», журналістику як «служіння», як «місію» Добротворення. Цей християнсько-гуманістичний заклик вважаємо одним з дуже важливих підмурків стосовно захисту і розбудови Української держави.

І. В Крупський,
доктор історичних наук,
професор, декан факультету журналістики
Львівського національного університету імені Івана Франка
Т. П. Вільчинська,
доктор філологічних наук,професор,
декан факультету філології і журналістики
Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка
О. М. Гриценко,
доктор політичних наук, професор,
радник Міністерства закордонних справ України
М. Г. Житарюк,
доктор наук із соціальних комунікацій,
професор кафедри зарубіжної преси та інформації факультету журналістики
Львівського національного університету імені Івана Франка

С. А. Кость,
кандидат філологічних наук, професор,
завідувач кафедри української преси факультету журналістики
Львівського національного університету імені Івана Франка
В. В. Лизанчук,
доктор філологічних наук, професор,
завідувач кафедри радіомовлення і телебачення факультету журналістики
Львівського національного університету імені Івана Франка
Й. Д. Лось,
кандидат історичних наук, професор,
завідувач кафедри зарубіжної преси та інформації факультету журналістики
Львівського національного університету імені Івана Франка
О. А. Мітчук,
доктор наук із соціальних комунікацій, професор,
декан факультету журналістики ПВНЗ
«Міжнародний економіко-гуманітарний університет імені Степана Дем’янчука»
І. З. Павлюк,
доктор наук із соціальних комунікацій,
професор кафедри української преси факультету журналістики
Львівського національного університету імені Івана Франка
З. В. Партико,
доктор філологічних наук, професор кафедри видавничої справи, редагування, основ журналістики та філології Житомирського державного університету імені Івана Франка
Б. В. Потятиник,
доктор філологічних наук, професор,
завідувач кафедри нових медій факультету журналістики
Львівського національного університету імені Івана Франка
О. А. Сербенська,
доктор філологічних наук,
професор кафедри радіомовлення і телебачення факультету журналістики
Львівського національного університету імені Івана Франка
В. Е. Шевченко,
доктор наук із соціальних комунікацій, доцент,
завідувач кафедри мультимедійних технологій і медіадизайну Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка
М. Г. Яцимірська,
кандидат філологічних наук, професор,
завідувач кафедри мови засобів масової інформації факультету журналістики
Львівського національного університету імені Івана Франка
О. М. Білоус,
кандидат наук із соціальних комунікацій,
доцент кафедри радіомовлення і телебачення факультету журналістики
Львівського національного університету імені Івана Франка
О. В. Гресько,
кандидат філологічних наук,
доцент кафедри телебачення та радіомовлення Інституту журналістики
Київського національного університету імені Тараса Шевченка
Х. П. Дацишин,
кандидат філологічних наук,
доцент кафедри мови засобів масової інформації факультету журналістики
Львівського національного університету імені Івана Франка
А. Л. Лісневськка,
Кандидат педагогічних наук,
доцент кафедри журналістики та нових медій
Київського університету імені Бориса Грінченка
М. П. Присяжний,
кандидат філологічних наук, професор Українського Вільного Університету (м. Мюнхен), завідувач кафедри теорії і практики журналістики
Львівського національного університету імені Івана Франка

Всього 78 підписів