ТІЛЬКИ ВСЮДИСУЩА ПРАВДА ПЕРЕМОЖЕ ВЕЛИКУ РОСІЙСЬКУ БРЕХНЮ!

22.12.2017 | 16:58

Брехня Путіна сидить на московській історичній брехні та нинішню безсоромну російську брехню по всьому світу поганяє.

         Під час великої щорічної прес-конференції, яка відбулася 14 грудня 2017 року, президент Росії В. Путін заявив (цитую мовою оригіналу): «Славянский мир сложно развивался. Сама Россия складывалась сложно из многих славянских племен. В конце-концов образовалась Русь, частью которой, центром которой был Киев. В этом смысле наши исторические и духовные, и прочие корни дают мне право говорить, что в основе своей мы один народ».

         Чи відчуваєте, розумієте, шановний читачу, глибину путінської маніпуляції історичними фактами, подіями, явищами?! Думаю, що той, хто не володіє справжньою, правдивою історією України і Росії, обсяг інформації якого грунтується на маніпулятивних постулатах історії ВКП(б) та історії СРСР, висловлювання Путіна сприймає як аксіому. Насправді В. Путін вдало використав методи маніпуляційної пропаганди: «великої брехні», інсинуацій та метод «40 на 60», які схарактеризував В. Гриджук.

Будь ласка, ще раз уважно прочитаймо, що і як сказав Путін, щоби у словесному химерному павутинні відрізнити правду від брехні. Освіченим людям відомо, що центром Руси був Київ. Путін також про це сказав, щоби засвідчити свою «обізнаність». Водночас освічена людина зазначила б, що Русь – це давньоукраїнська держава, яка за найновішими дослідженнями уже була відома на міжнародній арені у 838 році. Але навіщо про це важливе історичне явище знати Путіну та зазомбованим поціновувачам його зловісної імперської політики?! У них злочинні прагнення – відродити на штиках імперію зла СРСР і соціалістичний табір східноєвропейських країн.

Щоби створити у громадян Російської Федерації довіру до себе, Путін використовує маніпуляційний метод «40 на 60». Тобто, подає 50 – 60 % правдивої інформації, а решта – суцільна дезінформація, припудрена брехня. Думаю: всі погоджуються, що слов’янський світ і Росія розвивалися досить складно. І тут же Путін проповідує брехливий постулат, що Росія складалася із багатьох слов’янських племен. Цю інсинуацію Путін прикриває фразою, що врешті-решт створилася Русь, центром якої був Київ. Та повернімося до цієї фрази: у ній є ще два слова «частью которой». Словами «частиною якої» Путін нав’язує думку, що Русь і Росія – це одне й те ж, а Київ, мовляв, був лише частиною Росії. Отже, така «освічена» людина як Путін та його засліплені брехнею радники-порадники не хочуть знати, що у ІХ – ХІV століттях Росії ще на світі не було, а Московське царство почало називатися «Росссийским государством» після того, як 1721 р. Петро І украв назву давньоукраїнської держави Русь і приклеїв її до Московії.

Головною метою Путіна – методом «великої брехні» ще раз блискавично засліпити нинішніх моксельців=московитів=росіян президентським «геніальним відкриттям», мовляв, історичні, духовні та інші корені дають йому право говорити, що росіяни і українці – один народ. У такий спосіб маніпулятор Путін цинічно намагається примусити громадян Російської Федерації, європейських країн та національно несвідомих українців повірити в те, що в Україні громадянська війна. Її, мовляв, розв’язала нацистсько-фашистська хунта, яка засіла в Києві, а московські очільники зброєю захищають свій народ, винищуючи українських громадян.

Шановний читачу! Подивімося історичній Правді у вічі та відкиньмо у безодню позолочену московську брехню. Є сотні досліджень авторитетних вчених і я, вибачте за нескромність, у багатьох публікаціях наголошував, але й нині у зв’язку з безсоромними маніпуляціями Путіна потрібно нагадати, що Володимир Великий хрестив не московитів=росіян, не Росію, бо її на світі ще не було, а Русь, тобто русичів. У ІХ-ХІІ ст. не існувало російського народу (великоросів). На заліських теренах (Залешанській землі) – нинішня територія північної Росії, жили угро-фінські племена (мурома, меря, весь, чудь, мещера, мокша, мордва, пермь, нарова, угра та ін.). Їх називали народом моксель. Ці племена, а також тюркські народності (торки, берендеї, ковуї, чорні клобуки, половці) стали основою розвитку й утворення московитів=великоросів, які були слов’янізовані та християнізовані після хрещення Руси.

На базі слов’янських племен (поляни, деревляни, кривичі, словени, сіверяни, дуліби, тиверці та ін.) утворилася Русь, а не Росія, як стверджує В. Путін, в історичному розвитку з них сформувався український народ. Під «Руською землею» або «Руссю» (давньоукраїнською державою) розуміли територію Середнього Подніпров’я, визначену містами Київ – Чернігів – Переяслав. Зарубіжні джерела стверджують, що тільки до цих земель і міст вживали термін «Русь». Ні Новгородська земля, ні Суздальська (як і решта приєднаних до Києва земель), Руссю не були. У першому Новгородському літописі можна прочитати про поїздки новгородців «у Русь» (тобто до Києва, Чернігова або Переяслава). Так само « в Русь» їздили із Ростова, Суздаля. Центром Руської держави була територія полян, поляни були Руссю. Отже, русини=руські=українці та моксельці=московити=росіяни не одного роду-племені, це – різні етноси і немає у них історичних, духовних та інших спільних коренів, як про це говорив Путін. Так звану «спільну історію» жорстокістю вибудували московські=російські загарбники України.

Професор грецької філософії Євген Калюжний, який народився в Нормандії (Франція), наголосив, що Русь, тобто середньовічну Україну, також називали латиною Рутенія. Саме це підтвердили російські історики. Приміром П. Третьяков писав: «Східна європейська Держава почала формуватися на цьому місці за два століття до появи Рюриковичів у Києві. Ще довгий час, до ХІІ – ХІІІ століть, тільки ці землі називалися Руссю або землями руськими… Саме Київська держава та її передмістя, де жили поляни, була Руссю». М. Тихомиров зазначив: «Русь – це антична назва Київської держави, країни полян». Інші російські історики – М. Приселков та А. Массонов уточнили, що держава Русь розташовувалася між трьома містами – Києвом, Черніговом та Переяславом Руським.

У Х ст. в межиріччі Оки та Волги на основі консолідації фіно-угорських і тюркських племен утворилося Ростово-Суздальське князівство. Його політичними центрами були спочатку Ростов, від початку ХІІ ст. – Суздаль, а з другої половини ХІІ ст. – Володимир-на-Клязьмі. На Суздальщині виріс син Юрія Долгорукого – Андрій, мамою якого була половчанка. Русь=Україна йому була чужою, він став запеклим ворогом Києва. У 1169 р. Андрій Боголюбський на чолі великої армії 11 північних князів захопив Київ і віддав місто на поталу своїй брутальній раті. Суздальці нищили русичів з особливою ненавистю і люттю. Це була вже не традиційна міжусобна боротьба, а міжетнічна війна. Після жорстокого руйнування Києва Русь почала занепадати. Київ втрачав своє значення як економічного й культурного центру Руських земель. Заволодівши у 1240 р. Києвом, Батий добивав давньоукраїнську державу Русь.

Володимир Білінський у трьох томах науково-історичного дослідження «Країна Моксель, або Московія» також аргументовано доказав, що українці і росіяни – це два різних народи, розвіяв десятки міфів Російської імперії. Серед них і такий: Москва не була заснована 1147 р. Юрієм Долгоруковим. Вперше поселення Москви було зафіксовано лише у 1272 р. під час третього перепису населення у володіннях Золотої Орди. А вже тільки у 1277 р. Московія з’явилася як князівство з дозволу золотоординського суверена. І була вона звичайним улусом, який залишався підвладним династії Чингізидів. До речі, академік В. Покровський був дуже гордий з історії своїх москалів, він вихваляв їх вищість над Європою, бо Москва (він блискуче це довів) у своїй політиці, організації і тенденціях є спадкоємицею Золотої Орди, улусу потужних монголів над Волгою.

Від середини ХІІІ ст. Московське князівство набирає вагомості і, за згоди та активної підтримки татаромонгольських ханів, завойовувало сусідні землі. Починаючи від Івана І Калити для досягнення своєї мети московські князі вдавалися до брехні, лицемірства, хитрощів, наклепів, інтриг, дворушності, хабарництва, підкупів, шантажу, вигадок, підступності тощо. Постулат «мета виправдовує засоби» був звичайним, буденним принципом усіх наступних поколінь російських політиків. За нинішнього владоможця Путіна ця «мета» набула найвитонченіших, найпідступніших, найжорстокіших форм.

Наголошую, що роси, русини, руські, українці – це історичні етноніми одного народу, мовою якого є українська, яка відома ще з VII ст. Не було одного «древнерусского языка», як це нав’язують маніпулятори загальноросійської єдності. Справжніми спадкоємцями Руси=Київської Руси стала Галицько-Волинська Русь, а не протомосковське Владимиро-Суздальське князівство, не Московія=Росія. Потім були Запорозька Січ і Українська Гетьманська Держава поки їх не знищили московські загарбники.

Дуже доречно, щоби сповідники російської імперської ідеології на чолі з Путіним уважно ознайомилися із статтею росіянки Емілії Ільїної «Читаючи «Влесову книгу», яку 27 вересня 1990 р. опублікувала газета «Літературна Україна». Емілія Ільїна з болем у серці написала: «Ми, росіяни, російська імперська сила, приєднали Україну, і ось уже четверте століття цупко тримаємося за неї, випомповуючи з неї всі національні цінності українського народу. Розграбували українську історію, витоптали, перетвори­ли її в пустелю. Та одночасно опустошили й свою власну історію. Якщо б Карамзін почав шукати історичні доку­менти, що стосуються нашої історії до XIV століття, то скільки б він і його послідовники могли б знайти й збе­регти їх у своїх записах. Але ми цікавились Київською Руссю…

Чомусь російським історикам більше цікава історія українського народу, і вони «привносять» ці чужі сто­рінки в історію російського народу… Чи задумуються ро­сійські вчені над російською історією: а що ж було в нас до XIV століття? Де наша історія до XIV століття? Невже ж і далі нам рахувати існування нашого народу з Урарту на озері Ван, потім – Київська Русь, потім – Велике Кня­зівство Литовське, а тільки тоді – Московське царство? Якщо у нас до XIV століття не було ні історії, ні літератури – то не так страшно, ми ж бо за XVII, XVIII, XIX сто­ліття стільки всього придбали, так розбагатіли на історію, літературу! Навіщо ж присвоювати чуже?

Олег, Ігор, Ольга, Володимир, Ярослав Мудрий, Мономах, «Повість временних літ», Нестор, Київська Русь, Київ – усе це належить Україні. Добровільно відмовитись від цих скарбів, пограбованих нашою роз­бійницькою російською силою – наш борг».

Дарма сподівалася на доброчинство росіянка Емілія Ільїна. Розбійницька російська сила у 2014 році загарбала Кримську Автономну Республіку, веде війну проти України в Донецькій і Луганській областях, але Путін безсоромно заявляє на прес-конференції, що на Донбасі немає російських військ. Характеризуючи суспільно-політичну ситуацію в Україні, Путін по-крокодилячому ллє сльози: «Жалко на это смотреть. У меня сердце кровью обливается. Как вы это терпите до сих пор?».

Перечитуючи зухвалі, цинічні, безсердечні фрази великого брехуна Путіна, на гадку спала праця «Україна і Росія: історичні нариси на тему російського імперіалізму» М. Добрянського-Демковича, який підкреслював, що царський режим в Україні після невдачі гетьмана Виговського виявив ней­мовірну жорстокість. Царський воєвода Баратинський влаштував лови на прихильників гетьмана. На шляхах до Києва поставив три тисячі шибениць. Князь Бара­тинський, вирізавши в Україні коло п’ятнадцяти тисяч душ українського слов’янського населення, просив Мос­ковського царя дозволити йому «высечь и выжечь» всіх українців на 150 верст коло Києва…

Упродовж кількох років царські опричники винищили майже усіх соратників Богдана Хмельницького. Знищено всю численну родину гетьмана Виговського, у тому числі сімох його братів. Гетьманський канцлер Немирич, тоді найбільш освічена лю­дина у Східній Європі, був забитий його селянами, яких підбурили проти нього царські агенти. Навіть на цьому одному прикладі можна простежити особливу прикмету російського імперіалізму – спадкоємця стародавнього московського месіанізму: «це – вмілість зняти понево­леному народові голову так, щоб він цілував катові руку, і дякував за визволення. Ця вмілість – один із проявів цинізму, притаманного російському імперіалізмові, ци­нізму, що межує із садизмом, – зазначив М. Добрянський-Демкович. – Є в російському імперіалізмі елементарно дика і заразом вишу­кано рафінована, люта ненависть супроти кожного, хто прагне бути вільною людиною і не хоче йти в неволю до «визволителів».

Імперіалістичною   державою   характеризував   Росію основоположник антилюдського комуністичного вчення К. Маркс: «Перш за все політика Росії – незмінна, про що й свідчить її офіційний історик Карамзін. Можуть змінюватися її ме­тоди,   тактика, маневрування,   але   полярна – провідна зоря   її   політики – світове   панування – завжди   залишається її вибраною зорею».

Цю справедливу, глибоку характеристику сутності московського імперіалізму, який розв’язав російсько-українську війну, всілякими способами і методами намагаються нині відбілювати ідеологічні інституції, першу скрипку у яких грає президент Путін та його блюдолизи – журналісти.

Отже, надзвичайно важливо, щоби на засадах історичної Правди, загальнолюдських цінностей українська журналістика доносила до громадян Росії та Європи всебічну інформацію про те, що відбувається в Україні, дохідливо, аргументовано, переконливо роз’яснювала, що українці мають таке ж природне прав на свою соборну, незалежну державу, як Німеччина, Польща, Росія, Румунія, Угорщина, Франція, Чехія, Японія…Тому в умовах нинішньої цілеспрямованої інформаційно-психологічної і військової агресії Російської Федерації проти України під гаслами доброчинної реформи знищувати галузь знань «06 Журналістика», перетворюючи її на галузь знань «06 Комунікативістика», – це, м’яко кажучи, аморально. Якщо в ініціаторів така велика сверблячка, то створюйте собі «Комунікативістику». Навіщо ліквідовувати журналістику? Про це я вже писав на Фейсбуці, у газетах «Літературна Україна» і «Дзеркало тижня». Мою позицію схвалила доктор наук із соціальних комунікацій В. Е. Шевченко. Цілком слушно наголосив доктор наук із соціальних комунікацій М. Г. Житарюк, що «комунікативістика – це не журналістика. Журналістика – це соціокультурна система, частина глобальної політичної, національної, історичної, ментально-ціннісної, геополітичної та й інших систем, без яких колесо історії України не обертатиметься, а скрипітиме і, врешті, розвалить усе довкола». Чи цього хоче Міністерство інформаційної політики України, Національна спілка журналістів України? Можливо її голова С. А. Томіленко уже має намір переіменувати спілку журналістів у спілку комунікативістів?!

Вибачте, «добродії реформатори», але перед тим, як знову засідати і обговорювати форми і методи знищення української журналістики та створення галузі «Комунікативістика», подивіться надзвичайно вчасний фільм «Кіборги», проаналізуйте, осмисліть розмови, дискусії героїв. Може тоді ви збагнете, що належно оцінити історичні і нинішні проблеми взаємовідносин Московії=Росії та Руси=України під силу лише справжнім професіоналам – українським національно свідомим, інтелектуально багатим журналістам, а не піарникам, «зв’язковим» з громадськістю, рекламотворцям та іншим комунікативістам. Безперечно, бувають винятки і серед комунікативістів. Інтелектуальними аналітиками є також фахівці інших професій. Вони глибоко аналізують ідею, тему, зміст фільму «Кіборги». Надзвичайно важливу думку висловила доктор філологічних наук, професор І. Д. Фаріон. Вона аргументовано стверджує, що «перемога тільки за такими як Серпень (командир українських воїнів – В. Л.). Його смерть – це насправді безсмертя націоналістичної ідеї».

Саме тут доречно нагадати, що націоналізм є філософією буття Нації, її життя, розбудови, а шовінізм, фашизм, нацизм і нинішній московський рашизм, який увібрав у себе шовінізм, фашизм, нацизм, більшовизм – це філософія поневолення і гноблення інших етносів, народів, націй. В основі націоналізму живе, нуртує добротворча національна ідея незалежності, державотворення на гуманістичних засадах, а в основі шовінізму, фашизму, нацизму, рашизму – великодержавницький імперський інтерес, аморальна, злочинна захланність. Націоналізм починається з любові до свого і поваги до чужого, а шовінізм, фашизм, нацизм, рашизм – виплоджує сліпа любов до свого і жорстока ненависть до чужого. Саме про це – і не тільки про це – фільм «Кіборги».

Шановний голово правління Фундації «Суспільність» пане Сергію Даниленко, «розмонтовуйте» (як Ви пишете), тобто забирайте у свою комунікативістику рекламу, зв’язки з громадськістю, урядові комунікації тощо, але не знищуйте галузь «06 Журналістика», бо «програми з комунікативістики, як і журналістики, можуть бути різними» (доцент Н. Б. Габор). «За кордоном цілком мирно вживаються і журналістика, і комунікативістика при паралельному співіснуванні» (професор М. Г. Житарюк). Нам усім – і журналістам-практикам, і теоретикам-журналістикознавцям, безперечно, треба серйозно працювати, щоби поліпшувати підготовку фахівців, удосконалювати функціонування ЗМІ на засадах україноцентризму.

В умовах нинішньої російсько-української війни, політичної та економічної кризи для журналістики в Україні нагальним питанням є цілеспрямоване сприяння побудові стратегії і тактики національної безпеки в контексті європейської безпеки та формування високих морально-духовних, естетично-патріотичних, національно-громадянських цінностей. Потрібно враховувати, що Росія для України – це вічний сусід і, на жаль, вічний ворог. Це треба усвідомити і не підпадати під вплив «русского міра», а робити все можливе з близькими і далекими сусідами для того, щоби обмежити, заглушити, притлумити імперсько-загарбницькі апетити росіян, їхню тотальну брехню. Сприйняття Російської Федерації як загрози має допомогти знайти відповідь на низку запитань для політиків України, Європи, Америки і світу, а також журналістів усіх країн.

Тільки всюдисуща Правда переможе велику московську брехню, яка народжується у Російські Федерації.

 

Василь Лизанчук

Доктор філологічних наук,

заслужений професор Львівського національного університету

імені Івана Франка