Чергова літературна перемога Галини Яценко
Доцентка кафедри української Галина Яценко вдруге перемогла у Всеукраїнському літературному конкурсі «Богуславська мініатюра» з текстом “Мила Рось”.
Переможців конкурсу оголосили в Меморіальному музеї-садибі Марка Вовчка з нагоди 140-річчя переїзду письменниці до Богуслава. Літературний конкурс уже шостий рік об’єднує шанувальників творчості та біографістики Марії Вілінської.
«Мій текст – це згусток болю і надії, які переживала Марія Вілінська під час свого перебування у Богуславі та селі Хохітва. Там, на берегах ріки Росі, вона намагалася відпустити минуле, «змити усе: смерті коханих, третейські суди, непогамовну заздрість, бруд чужих слів». І водночас зачерпнути живу воду натхнення! Саме тому моя мініатюра написана від імені річки, яку Марко Вовчок згадувала до кінця свого життя, називала милою Россю, мріяла повернутися на її береги, береги річки, з якою «розмовляла»: «Ти приходиш до мене ночами, сріблиш пера у місяця каламарі, заплітаєш історії у вербовіття, доливаєш нектар, який проґавили бджоли, до бурштину своїх очей, обираєш сповідницею сонну очеретянку, intermezzo зітхань краєш тишу між двох берегів…», – розповідає про свій текст Галина Яценко і додає. – Я дуже вдячна організаторам конкурсу, бо історична пам’ять формується з пам’яті локальної. А це дуже важливо для наших майбутніх поколінь. «З мініатюри «Мила Рось» можна було б починати розповідь школярам про Марка Вовчка на уроках літератури. А потім розповісти її біографію, дітям дуже таке запам’ятовується», – написала мені читачка моєї мініатюри».
Щиро вітаємо Галину Володимирівну з перемогою та зичимо нових творчих здобутків!
Додаємо переможний текст мініатюри:
Мила Рось
Жінко з каменю, об мої ребра б’ються сльози чиїсь, не твої, а ти ціпенієш у власній німоті, зав’язуєш серце на вузлик розрив-травою. Ти боїшся, що станеш соляним стовпом серед мого прісноводдя, як жона Лота, коли відважишся зазирнути в глибини душі, де дотлівають жарини минулого. Дай свою долоню, приклади до пульсу моєї крові, можеш нею залити той біль… Вона змиє усе: смерті коханих, третейські суди, непогамовну заздрість, бруд чужих слів… Але ти знову боїшся, що вода забере у Тебе щось цінне, як забрала твого Дмитрика. Ти вдивляєшся у мою тремкість… Що там бачиш? Жінку, яка штормила в серцях, ставала чиїмось штилем чи просто ховалася за параваном самотності? Письменницю, що зачаровувала Європу, пані в чорних мереживах, що прощалася з життям через помилкові діагнози, чи розгублену дівчинку, що може стати для коханого знову фатальною повінню… Звір мені свої тайни! Може, хочеш поплисти маленькою рибкою моїми артеріями десь до середини світу, подолавши «п’ятдесят тисяч льє під водою», на чебрецеві острови, напитися натхнення із «глечиків жовтих» чи стати піщинкою гирла, аби розгадати усю незбагненність світу, для якого сама стала загадкою. Звір мені тайни, і я дам тобі силу – ти знову писатимеш, перли слів із мушель чекання випадатимуть у твої долоні, котитимуться полотнами чужих доль, разкуватимуть коралями слави!
Ти приходиш до мене ночами, сріблиш пера у місяця каламарі, заплітаєш історії у вербовіття, доливаєш нектар, який прогавили бджоли, до бурштину своїх очей, обираєш сповідницею сонну очеретянку, intermezzo зітхань крає тишу між двох берегів…
Звір мені свої тайни, Маріє, бо лиш я тебе зрозумію… твоя мила Рось…
Фото Марʼяна Павлика