Відлуння вступу, або спогади першокурсниці

ВСЕ БУДЕ ДОБРЕ…
Вчора я приїхала до Львова. Сумно, щемно, тужливо… Ніколи не думала, що так складно буде розлучатися з рідним, близьким, дорогим: сім’єю, школою, вчителями, друзями. І подумалось мені, що не на випускному ми прощаємось зі школою, бо попереду ще цілісіньке літо і поруч стоять батьки, вчителі і друзі; не тоді ми вилітаємо з рідного гнізда, а ось зараз, коли розквітають мамині улюблені айстри, а мої молодші сестри йдуть на репетицію Першого дзвоника. Ще зовсім недавно я раділа, що стала студенткою омріяного факультету журналістики Львівського університету імені Івана Франка, а зараз і радість десь поділась…
Перед від’їздом була у школі, блукала пустими коридорами, зазирала у класи, де колись було так гамірно, торкалась теплих рідних стін, наче хотіла увібрати в себе всі спогади, любов, добро, ласку, якими наділяв мене рідний дім – ШКОЛА. Сльози непроханими гостями з’являлись на моїх щоках.
Тут, у школі, я допомагала готувати свята Світлані Василівні, співала на сцені, вела «Шкільні новини» разом з невгамовною Наталею Яківною, яка вселяла у мене віру та вчила триматися перед камерою, спонукала до участі у всіляких конкурсах, що дали мені змогу відвідати провідні телеканали країни; навчалась у МАНІ у секції журналістики під керівництвом  Ірини Ткаченко, яка весь час дивувала й захоплювала мене своєю ерудицією, вмінням встигнути скрізь й охопити неосяжне; познайомилась з найпопулярнішим блогером нашого міста Русланом Гавриловим, адже його публікації в «Моїй Олександрії» слугували матеріалом для досліджень. 
Нервозним та бурхливим був початок нового розділу мого життя під назвою «Вступна кампанія». Постійно зависала інформаційна система, рейтингові списки стояли нерухомі, як кам’яні баби у степах, телефони «гарячих» ліній Міносвіти перетворились на гоголівські «мертві душі». Подані заяви, ніби марево у пустелі, то зникали, то знову з`являлися в особистому кабінеті. Заспокійливі засоби все частіше стали з’являтись у щоденному раціоні моєї сім’ї.
Та ще й природа «підігрівала» пристрасті: спека стояла така, що вода у пляшці у потязі до Львова спокійно могла заварити пакетик чаю. Львівські кам’яні вулиці пашіли, ніби жерло Везувію. Доречним було знайомство на творчому конкурсі з мамою однієї абітурієнтки – лікарем-психіатром. 
І якби все закінчилось цією мінорною нотою (хоча я і люблю грати на фортепіано сааме такі твори) не було б сенсу у цій писанині. Мені завжди було шкода людей, які бачать світ у чорно-білих тонах. Тому перша сторінка мого нового розділу, попри всі неврози та сум, буде кольоровою, як миші у Ліни Костенко.
Величне місто Лева зачарувало мене чудернацькою архітектурою, заквітчаними балконами, затишними кав’ярнями зі смачною кавою та вишуканими цукерками «Львівської майстерні шоколаду». А ще величним храмом Ольги і Єлизавети, споглядаючи який, у мене просто забракло слів (до речі, сьогодні я не втрималась і вже відвідала його). Приємна усмішка декана і декілька заспокійливих слів, що зняли напругу, збірка «Теплих історій про кохання» на його столі, яку я теж придбала в одній із львівських книгарень, здивували мене і додали шарму цьому статечному чоловікові.
Маленька, миловидна Христина Макар,  моя нова товаришка, зі своїм татом Андрієм продемонстрували усю львівську гостинність та приязнь.
І головна дійова особа – чоловік, який тричі приходив мені на допомогу. Він з’являвся ясною блакиттю, коли небо мовчання затягували важкі сірі хмари. Він пропонував вихід, коли паніка охоплювала залізними лещатами і паралізувала мислення. Його листи були діловими, короткими з незмінним побажанням успіху. Я знала тільки його ім’я. Не пам’ятаю, звідки Він взявся, бо втратила лік тим інстанціям, до яких я зверталась під час «вступної» істерії. Дедуктивним методом, як Шерлок Холмс, розуміла, що Він має стосунок до університету. А тепер знаю. Хочу познайомити і вас: Андрій Яценко, заступник декана факультету журналістики і просто…Людина.
Не так вже і погано, як для початку! Вірю, що все буде добре!!!

Анна Антонова,

студентка 1-го курсу факультету журналістики