«Він народився патріотом і навчив нас любити вишиванку»: пам’яті бойового медика Валентина Присіча
Філолог за фахом, медик за покликанням і патріот за станом душі. Валентин «Валєт» Присіч міг стати успішним журналістом або айтівцем в улюбленому Львові, але обрав шлях бойового медика. Він рятував побратимів і поранених котів, захоплював феноменальною пам’яттю та вірив у силу української вишиванки.
17 вересня 2022 року він пішов у свій останній бій в Олександрівці на Донеччині, залишивши пам’ять, що втілилася у дитячий сміх на новому футбольному полі.
Ми поспілкувалися з мамою Валентина про його запеклу відданість справі, феноменальну життєрадісність і про те, як справа загиблого героя продовжує змінювати життя в його рідному місті.
Замість іграшок – історичні журнали
Світлана Присіч вийшла заміж у 19 років, а в 22 стала мамою Валентина. Син народився 11 серпня 1994 року у Вінниці. Хлопець із самого малечку мав допитливість, яку складно було ігнорувати: він завжди хотів знати «що, де і куди». З дитинства Валік любив багато читати – його цікавили історія та географія.
Поки інші колекціонували іграшки, мати купувала синові журнали «Пізнай історію». Вони виходили щомісяця, тож Валентин збирав кожен з них. Найбільше цікавився випусками про утворенням держав – саме з цього й привилася його любов до історичних наук, що згодом переросла у перемоги на шкільних олімпіадах.
Валентин з мамою Світланою. Фото надала С.Присіч
«Я лягаю спати – він ще читає, я прокидаюся – він уже читає»
Валентин був простим хлопцем, але вже з дитинства вирізнявся своїми здібностями. До 12 років йому вдалося вивчити всі країни світу, їхні столиці та прапори. Схожа ситуація була й з історією: про дати та хід різних битв хлопець розповідав із захопленням. Світлана каже, що дивувалася феноменальній пам’яті сина і водночас раділа його знаннями.
Усе, що потрапляло Валентину в очі, він миттєво фіксував. Йому було достатньо лише раз прочитати текст, аби той назавжди залишився в пам’яті. Особливо це стосувалося творів Шевченка – хлопець знав їх майже всі дослівно.
Увесь вільний час він проводив за книжками. «Я лягаю спати – він ще читає, я прокидаюся – він уже читає», – згадує мати.
Зі світової класики Валентин найбільше цікавився «Гаррі Поттером». У дитинстві ці книги потрапляли йому до рук десять разів, а згодом, під час навчання в університеті, він перечитав їх навіть в оригіналі – англійською мовою.
Валентин Присіч у дитинстві. Фото надала С.Присіч
Уроки історії для батьків
«Він народився патріотом», – каже мама. Світлана переконана, що це почуття було в сина вродженим, воно пульсувало в ньому змалечку.
Ще школярем Валентин почав глибоко досліджувати тему Героїв Крут. Мати зізнається, що про більшість історичних фактів того бою вона вперше дізналася саме від сина. Щороку в січні, коли в місті традиційно вшановували пам’ять крутян, малий Валік ніколи не лишався осторонь і завжди доєднувався до меморіальних заходів.
Завдяки цій пристрасті до правди Валентин «відкривав світ» не лише для себе, а й для батьків.
«Ми вивчали історію ще у 80-х роках, але коли Валік розповідав про те, що дізнавався, здавалося, що це зовсім інші речі. Я не вірила своїм очам, що все наскільки відрізняється від того, що знали ми. Абсолютно. Чомусь нас вчили по-одному, а наші діти тепер все знають зовсім інше…», – розповідає Світлана.
«І в тебе мама, і в тебе папа – має бути вишиванка»
Світлана згадує, що у той час серед місцевих вишиванки майже ніхто не носив. Валентин став першим у своєму оточенні, хто почав так бережно та свідомо ставився до традиційного вбрання. У 2012 році, готуючись до випускного, він здивував батьків рішенням: на останній дзвоник піде тільки у вишитій сорочці.
«Ніхто не ходив у вишиванці. А він і на останній дзвоник, і на вручення атестата одягнув. Один. На той час це був нонсенс.
Та він говорив мені: «Наш національний одяг – українська вишиванка. Вона має бути в кожної сім’ї. І в тебе мама, і в тебе папа – має бути вишиванка у всіх», – пригадує Світлана.
Валентин разом із батьками – Романом та Світланою – за кілька днів до початку служби. Фото надала С.Присіч
«Поки Валік не допоможе кожному…»
Попри інтелектуальну глибину, Валентин залишався дуже простим у спілкуванні. Він був палким шанувальником вінницької «Ниви» – і хоча професійно футболом не займався, обожнював «поганяти в м’яча» у дворі з друзями.
Валентин на одному з матчів на Центральному стадіоні Вінниці. Фото надала С.Присіч
Хлопець був компанійською людиною. Друзі оточували його всюди: і в дитинстві у Вінниці, і згодом у Львові, де він вивчав німецьку філологію. Мама згадує, що син завжди намагався допомогти кожному, хто цього потребував. Це бажання “віддавати” було для нього природним.
«Ми живемо за кілька зупинок від залізничного вокзалу у Вінниці. Це був наш звичний шлях, яким потрібно було дійти до базару. Та ми не могли дібратися до нього спокійно, поки Валік не занесе кожному, хто там сидів, милостиню. Абсолютно всім», – ділиться Світлана.
«Ідея-фікс – Львів»
У шкільні роки Валентин мав величезну мрію – вступити до Львова. Він знав, що все має скластися саме так. Хлопець настільки закохався у це місто, що навіть під час служби у війську повторював: обов’язково повернеться і знову житиме там. Світлана згадує, що не знала, чому син так палко полюбив Львів, але завжди допомагала йому втілювати плани в життя.
«Це була його ідея-фікс. Жартома у 9 класі я сказала йому: «Валюха, якщо здаси на відмінно іспит, то поїдемо у Львів на екскурсію». Минає час, він приходить після екзаменів і каже: “12 отримав, на відмінно здав!”. Ну ми довго не чекали: як і обіцяла, купили квитки на потяг і поїхали».
Разом вони вирушили у дводенну подорож. Зупинилися в готелі «Львів», втім у номері майже не бували. Увесь вільний час гуляли: розглядали архітектуру, блукали центром, і Валентин обов’язково повів маму показати головний корпус університету імені Івана Франка. Після подорожі він чітко знав, що вступатиме до Львова. І так сталося.
«Деколи не вірилося, що це моя дитина»
У 2012 році юнак став студентом омріяного Львівського національного університету імені Івана Франка. Вибір спеціальності – німецька філологія – не став несподіванкою для рідних. Ще зі школи Валентин опановував саме цю мову, тож батьки бачили: син цілеспрямовано рухається до майбутнього фаху.
Проте лише філології йому видалося замало. Паралельно Валентин почав здобувати освіту журналіста. Ця сфера захопила його повністю – за словами мами, там він почувався як риба у воді. Саме на цьому факультеті він зміг поєднати дитячу пристрасть до історії та географії з любов’ю до живого спілкування.
Журналістика вабила його сильніше за класичне мовознавство. Валентин часом нарікав на надмірну кількість термінології, через що навіть робив перерви у навчанні. Проте на останньому курсі він таки поновився в університеті й згодом почав працювати за першим фахом, пов’язаним з іноземними мовами.
«Я часто дивилася на нього і не могла зрозуміти, на кого він схожий. Ні на мене, ні на мого чоловіка. Деколи не вірила, що це моя дитина, бо він зовсім інший. Він навіть на світ дивився інакше, його світобачення було унікальне», – ділиться Світлана.
Валентин Присіч. Фото надала С.Присіч
«Завези мене. Якщо ні, то піду сам».
Свою готовність до великої війни Валентин показував ще у 2015 році. Після анексії Криму він чітко дав зрозуміти: якщо все ж Росія почне повномасштабний наступ, його місце буде в строю. Батьки намагалися заспокоїти себе й сина, мовляв, до великої війни не дійде, але хлопець був непохитним у своєму обов’язку.
«Ми для цього народилися, ми маємо захищати», – повторював він рідним.
Це внутрішнє налаштування стало визначальним у лютому 2022-го. На той час Валентин уже закінчив університет, жив у Львові та планував працювати в IT. Проте повномасштабне вторгнення внесло свої корективи в цивільні плани.
Уже у квітні Валентин прийшов до військкомату в рідній Вінниці та чекав на «виклик». 4 травня хлопець відпросився з роботи, сказавши, уже чекають на службі, хоча насправді йшов добровольцем. Того дня він попросив батька про останню послугу: «Завези мене. Якщо ні, то піду сам». Той виконав прохання сина.
Валентин на початку служби. Фото надала С.Присіч
Бойовий медик на псевдо «Валєт»
5 травня 2022-го Валентин уже перебував на навчаннях на Тернопільщині. За розподілом його записали до медиків, хоча до того хлопець не мав нічого спільного з лікуванням. Втім за місяць йому вдалося опанувати нові навички та розпочати бойовий шлях на Донеччині. Свої завдання Валентин з позивним «Валєт» виконував у 95-їй окремій десантно-штурмовій бригаді. За словами Світлани, хлопець мав вибір, але вирішив, що допомагатиме саме штурмовим військам.
«По життю вона його не цікавила, але він схопив цю медицину глибоко. Зараз розумію, якби обрав не філологію, а пішов у медики після школи, то теж би досягнув багато чого… Мій чоловік хворів, то я запевнилася в знаннях Валентина, коли він набрав і впевнено сказав: «Пап, я вже приїду і буду сам тобі крапельницю ставити», – ділиться Світлана.
Валентин Присіч під час служби. Фото надала С.Присіч
Слова мами підтверджують і побратими. Бойовий медик Олександр розповідав, що у моменти обстрілів, коли діяти треба було миттєво, саме Валентин часто виручав підрозділ.
«Саша казав мені: «Якщо препарату немає, його треба замінити. А мені потрібно ще дізнатися чим: глянути в зошит, передивитися все. Простіше було запитати «Валєта». Він усе знав і без нього», – Світлана з розповідей побратима сина.
Його доброти вистачало не лише на людей. Мама згадує історію, як після чергового виходу хлопцям дали вихідний. Валентин скористався ним, аби поїхати до Слов’янська. Побратими дивувалися, адже його метою був візит до аптеки – він шукав медикаменти для місцевого кота. Тварина тягнула лапи й зовсім не могла ходити, та після лікування «Валєта» пухнастий зміг зробити перші кроки. Лише після загибелі сина батьки знайшли в його телефоні багато фотографій із різними фронтовими котами.
Валентин Присіч. Фото надала С.Присіч
Остання звістка
Про те, що насправді відбувалося на передовій, Валентин батькам ніколи не розповідав. Щоразу, коли вони намагалися випитати якісь подробиці служби, син переводив розмову на звичні теми – запитував про новини у Вінниці та життя вдома.
«Я вже потім дізналася, що там було. Виявляється, що він усе розповідав моєму братові: про те, як тримали позиції по три доби, а згодом і по тижню, бо просто не було ким їх замінювати. А нам тільки короткі: «Йдемо на завдання» та «Прийшли із завдання». Ніколи не зізнавався, що там насправді відбувалося…» – каже Світлана.
Валентин Присіч. Фото надала С.Присіч
Остання звістка від сина була такою ж лаконічною. Зранку 17 вересня 2022 року Валентин вийшов на зв’язок. Лише встиг сповістити батьків, що вони з побратимами виходять на завдання.
Близько 10:00, під час деокупації Лиманського району на Донеччині, їхня група потрапила у ворожу засідку. Двоє його побратимів (один із яких також був бойовим медиком) отримали тяжкі поранення. «Валєт», не вагаючись, кинувся на допомогу товаришам. Під обстрілом, коли він намагався врятувати життя інших, куля ворожого снайпера обірвала життя самого Валентина.
«Валік нам підказав збудувати його»
У червні 2025 року в рідному місті Валентина офіційно відкрили футбольне поле на його честь. Місце обрали символічне – саме ті двори, де малий Валік колись грався. Тоді він часто жалівся, що м’яч перелітає за чужі паркани, бо нормального майданчика не було.
Батьки Валентина на новому футбольному полі у Вінниці. Фото: «Суспільне Вінниця»
Батьки облаштували поле за рік. Для будівництва використали державну виплату, яку отримали за загибель сина. Тепер цим місцем користуються діти не лише з навколишніх будинків, а й зі всього міста.
«Син нам сам підказав збудувати його. А я б хотіла зберегти пам’ять про нього… Ми подумали, що це кошти Валіка, вони й мають піти для нього», – каже Світлана.
Біля входу встановили стелу зі світлиною Валентина. Це нагадування для кожного, хто приходить грати, про ціну їхньої можливості займатися спортом. Світлана тепер часто буває тут, але каже про це дуже скромно: «Це він зробив, а ми тільки подивляємося за порядочком».
Стела на честь Валентина Присіча на новому футбольному полі у Вінниці. Фото: «Суспільне Вінниця»
Тепер на футбольному майданчику у Вінниці завжди гамірно. І поки діти ганяють м’яча, не даючи йому перелітати за паркани, «Валєт» продовжує тримати свій пост.
Валентин Присіч так і не повернувся до свого улюбленого Львова і не встиг реалізувати плани в IT. Проте він зробив дещо більше – залишив по собі світло, яке щоразу пульсує в кожному голі у ворота, у вишиванках, які просив вдягати батьків, та врятованих хвилинах життя побратимів.
Поліна Хміль