Нам треба голосу твого, Тарасе!

9 березня 2017 року студенти факультету журналістики вшанували пам’ять видатного українського поета Тараса Григоровича Шевченка.Без пафосу, але зі смаком, так, як любив український аристократ.

Тремтінням рук, баритоном голосів, строкатістю вишиванок у колективі своїх, рідних( з чужими про це не поговориш), молодь всоте пообіцяла виконати його заповіт.

Заангажованість образу митця унеможливлює об’єктивізм викладу інформації про життя Тараса, а говорити про загальновідомі факти,пов’язані з хронотопом та географією подій доволі простакувато й заїжджено. Тому апелювали до його віршів. Там він справжній, живий, не попсований цензорами, шевченкоманами і шевченкофобами. Там його кохання, його країна, його свобода, які не затиснуті у рамки сухого фактажу. Студенти, послуговуючись голосом, малювали новий духовний портрет Кобзаря. Кожен подивився на нього власними очима. Загалом, відреставрували центр українського канону в локальному масштабі.

Студенти декламували поему «Кавказ» , яка виконує роль прекрасного шліфувального засобу як для самої іпостасі митця, так і для нащадків третього тисячоліття. У твір вмонтовано метакод нації, який ні одній « вражій силі» не вдалося зруйнувати,адже він передається на рівні генотипу. Тому сьогодні кожен свідомий українець гармонійно корелюється з постаттю Кобзаря, його підлаштували під сучасний типаж: зодягнули в джинси, вишиванку, натягли на голову респіратор.

Творчий куратор доц. Мирослава Степанівна Рудик наголосила на актуальності інноваційної інтерпретації Шевченка як сподвижника Майдану. І дійсно, людина, яка у досить молодому віці позиціонувала себе сорокарічним кобзарем, без сумніву сьогодні б скинула личину старця і разом з новою генерацією тримала б лінію фронту.

Петро Лукіянчук.