УКРАЇНОЦЕНТРИЗМ – ІНТЕГРУЮЧИЙ ПРИНЦИП ФОРМУВАННЯ ЖУРНАЛІСТСЬКОГО ПРОФЕСІОНАЛІЗМУ

Доповідь доктора філологічних наук, професора, завідувача кафедри радіомовлення і телебачення Львівського національного університету імені Івана Франка Василя Васильовича Лизанчука на пленарному засіданні Міжнародної науково-практичної конференції «Модель сучасної журналістської освіти в Україні: інноваційні практики, міжнародний досвід, перспективи розвитку», яка відбулася на факультеті журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка 26–27 жовтня 2017 року

Формування, удосконалення журналістського професіоналізму триває весь період творчої діяльності – під час навчання в університеті, а також на роботі в засобах масової інформації. Дотримання принципів як теоретико-методологічної основи функціонування журналістики є найважливішим критерієм фахової здібності, професійних стандартів, мовностилістичного рівня, тематично-змістової насиченості матеріалів. Адже застосування найсучасніших технічних засобів приносить велику шкоду суспільству, якщо у журналістів відсутня моральна, національно-духовна гідність.

Не завадить згадати, що до системи принципів журналістики належать гуманізм, патріотизм, об’єктивність, достовірність, правдивість, точність інформації, авторська компетентність, гарантування на доступ до інформації, вільне висловлювання своїх поглядів і думок, оперативність, демократизм, дотримання професійної етики і загальнолюдських норм моралі тощо.

У сучасних умовах інформаційно-психологічної і військової агресії Російської Федерації проти України актуалізувалася потреба прискіпливіше придивитися, глибше проаналізувати сутність принципів функціонування журналістики в Україні, окреслити їхнє головне, фундаментальне спрямування. Ґрунтовний аналіз діяльності ЗМІ в Україні дає підставу стверджувати, що всі принципи журналістики повинні ґрунтуватися на засадах україноцентризму, тобто інтегруючого принципу формування журналістського професіоналізму і функціонування засобів масової інформації.

Україноцентризм – це політико-ідеологічна, соціально-економічна, морально-духовна концепція розбудови відновленої незалежності Української Держави, це – філософська, національно-психологічна, світоглядна позиція журналіста, як і кожного громадянина України.

Україноцентризм, як і німецький центризм, польськоцентризм, румуноцентризм, японоцентризм ґрунтується на концепції націоналізму, який є філософією буття Нації. В основі українського націоналізму – гуманістична національна ідея державотворення, а в основі шовінізму, фашизму, нацизму, московського рашизму – великодержавницький імперський інтерес.

Мета націоналізму – свобода своєї нації, її розквіт у сузір’ї інших розвинених націй, а мета шовінізму, фашизму, нацизму, рашизму – поневолення інших націй. Націоналізм трактує інтернаціоналізм як міжнаціональні взаємини на засадах рівності націй, а шовінізм, фашизм, нацизм, рашизм перетворюють інтернаціоналізм у засіб денаціоналізації народів і підпорядкування їх імперській, великодержавницькій ідеї. Для націоналіста святині інших народів: мова, культура, традиції, звичаї – є об’єктом поваги і пошанування, а для шовініста, фашиста, нациста, рашиста – це те, що потрібно негайно знищити, викорінити і замінити своїм. Саме такою є мета гібридної війни Російської Федерації проти України та інших європейських держав. Український націоналізм породжує подвижників і героїв, а маніакальний шовінізм, фашизм, нацизм, рашизм – убивць, грабіжників, загарбників, яничарів, зрадників.

Ідеологи «русского мира» заповзято нав’язують постмодерні постулати в Росії, Україні та Європі, що, мовляв, українська держава – це штучне утворення, це – помилка історії, тому її треба виправляти: повернути Україну в лоно російської імперії. Для цього, за світоглядною парадигмою постмодернізму, яку московські рашисти переплели зі сталінською – комуністичною і гітлерівською – нацистською ідеологією і політикою людиновбивства, «все годиться, все прийнятно».

У контексті журналістської діяльності така філософія постмодернізму призводить до пропаганди найпаскудніших ідей і вчинків, до апології державної зради і замилування насильством, до заперечення національних прав українців і загравання з брехливим «русским миром». Французький історик Ален Безансон підкреслив, що «мистецтво брехні таке ж старе, як і сама Росія». Нинішні апологети російської імперської ідеології і політики, танцюючи під мелодію путінської балалайки, оспівують гібридну війну, безжальні репресії проти України. Цю, так звану журналістику, «необхідно вивчати в рамках окремої галузі науки, на стику психіатрії, кримінології і зоопсихології», – наголошує експерт із Москви Ігор Яковенко.

Отже, головною, потужною зброєю в інформаційно-психологічній війні з російськими маніпуляторами, та й маніпуляторами історії і сучасності з інших країн має бути всебічно обґрунтована Правда – головна гуманітарна зброя.

Саме в цьому контексті, на мою думку, має бути побудований навчальний процес в університетах, які готують журналістів. Сподіваюся, що у доповідях, які зазначені у програмі, буде йти мова про необхідні аспекти перезавантаження підготовки висококваліфікованих фахівців. Головною методологічною засадою перезавантаження навчального процесу, на мою думку, має бути україноцентризм. Не тільки студенти, а й викладачі повинні глибоко усвідомити, що гуманістична, національно-громадянська журналістська творчість ґрунтується на органічному поєднанні свободи слова і відповідальності за долю людини, суспільства, держави, української мови, національної культури, духовності, самобутності, неповторності.

З огляду на те, що мова є своєрідним синтезом усього національно-державницького, фокусом його бачення, мовне питання виходить за безпосередньо лінгвістичні межі і набуває політичного, ідеологічного характеру. Якщо мова титульного народу не функціонує в усіх клітинах суспільного організму, то така держава хвора й приречена на втрату національних і духовних особливостей, соборності та незалежності.

Адже однією з основних мотиваційних передумов війни Росії проти України є московська політика захисту «русскоязычного населения». Російська мова об’єднує людей в «русский мир». Тому Москва утверджує, обороняє й розширює мовні кордони «русского мира». Прикро, про це говорити, але кордони «русского мира» охопили сесійну залу Верховної Ради України, кабінети різних владних інституцій, засоби масової інформації, освітні, наукові, бізнесові, спортивні організації, силові структури, армію. Звідси розповзається по всій Україні нігілістичне, зневажливе ставлення до української мови, яке, на жаль, не оминуло національні меншини. Це підживлює українофобів, паралізує багатьох зросійщених українців, які перебувають на психологічному роздоріжжі: вириватися з чужого «русского мира», формувати внутрішню потребу спілкуватися українською мовою, створювати українськомовне інтелектуальне життєве середовище чи за інерцією залишатися російськомовними і вести своїх дітей, онуків, правнуків чужим шляхом, збільшуючи таким чином кількість російськомовного населення, а отже, ослаблюючи українську національну потугу.

Професор Колумбійського університету Юрій Шевчук слушно наголосив, що двомовність для України – це поцілунок смерті. «Мовна шизофренія або лінгвошизофренія – це послідовна культурна політика, яка передбачає змішання української і російської мови. Це руйнує українську мову на усіх її рівнях. Адже люди, за законами психіки, репродукують ту мову, яку чують навколо себе. Почути незасмічену українську мову зараз складно. Людина починає говорити на рівні дуже примітивних смислів, які не здатні осягнути усього складного комплексу навколишнього світу, – зазначив Юрій Шевчук. – Відбувається те, чого завжди прагнула політика російського імперіалізму – зруйнувати українську мову зсередини, розхитати, уподібнити до російської так, щоб самі українці «добровільно» від неї відмовилися». Володіння українською мовою як головною вимогою професіоналізму, суспільно-політичної, державної діяльності цілком ігнорується. Це, зокрема, помітно на всіх теле- і радіоканалах, де панує російсько-українська двомовність, або помітно переважає російська мова. До них, насамперед, належать телеканали «Інтер», «112 Україна», «NEWS ONE», «Прямий», а також ZIK та низка інших телерадіоканалів, на яких працюють такі журналісти, як Матвій Ганапольський, Наталія Влащенко (чомусь вона вважає, що її треба називати Наташа) та десятки інших. Шановна Наталія Влащенко запрошує на ток-шоу Михайла Добкіна – витонченого українофоба. На багатьох телеканалах господарюють різні Добкіни, Мураєви, Рабіновичі, Червоненки, Ганни Герман та інші. Вони створюють провокаційні сеанси для розколу українського суспільства, розмивання національних почуттів, морально-психологічного приниження українських патріотів усіх віків, насаджування малоросійства, формування в громадян України особливої форми російської свідомості, яка носить антиукраїнський характер. Російсько-українську двомовність, тобто лінгвошизофренію підживлюють «95 квартал», «Ліга сміху», «Розсміши коміка», «Голос країни», «Голос. Діти», «Танці із зірками», а також такі фільми як «Останній москаль», «Село на мільйон», «Слуга народу» тощо. Прикро констатувати, що в телерадіоефірі України катастрофічно не вистачає саме українських за змістом і духом передач, як і українського кінематографу. Головна причина – власниками телерадіоканалів є чужинці, для яких Україна – територія для збагачення, а не для розвитку й утвердження українськості.

Нинішні витончені методи і форми російщення українців доповнює англізація. Сотні англомовних термінів, наприклад, бренд-білдинг, безпардонно відсувають українські лексеми на задвірки. Це видно навіть із назв багатьох наукових повідомлень на нашій конференції. Але це немає нічого спільного з потребою добре знати англійську мову. Чужого научаймось, й свого не цураймось – нині також просить нас Тарас Шевченко.

Українське суспільство – від Президента, Голови Верховної Ради, Прем’єр-міністра України до прибиральниці, двірника – має цілеспрямовано деколонізувати українську мову. Йдеться не про обмеження, заборону російської, чи мов інших національних меншин, а про мовну екологію. Політична нація в Україні може створитися, продуктивно діяти тільки на засадах глибокого знання і всебічного функціонування української мови, збереження та розвитку мов і культур національних меншин. Тому треба переконувати національні меншини та їхніх зарубіжних адвокатів-підбурювачів, щоби не створювали національно-культурні гетто, а глибоко переймалися долею Української Держави, опановували українську мову й створювали передумови для навчання у вишах і кар’єрного зростання в Україні.

Упосліджене становище української мови і культури в Україні має бути проблемою і болем не лише етнічних українців, а й кожного, хто вважає себе патріотом України. Не може бути політично і економічно незалежної держави, якщо її громадяни духовно і культурно колонізовані.

Нині маніпулятивна російська пропаганда всілякими способами, формами і методами нав’язує думку, що Росія не воює з Україною, а допомагає, підтримує тих, хто захищає українських громадян від нацистсько-фашистської хунти, яка, мовляв, засіла в Києві. Навіть на титульній сторінці журналу «Русское слово», що виходить в Красном Луче Луганської обл. (зареєстрований Державним комітетом України у 2004 р.), написано, що «русские, украинцы, белорусы – единый народ русский». Цинічна московська, інформаційно-психологічна, гібридна війна спрямована на те, щоби в українських громадян не відбулася деокупація свідомості.

Прикро, що досі чимало людей в Україні не розрізняють понять «знати» і «розуміти»: будь-яку маніпулятивну інформацію сприймають, тиражують її, хизуючись, що про це знаємо. Але у них відсутнє глибоке осмислення, розуміння сутності інформації на засадах україноцентризму. Це стосується і декотрих політиків, службовців, депутатів, журналістів, які з голосу російських маніпуляторів в умовах московської агресії проти України пропагують нейтральність. Мовляв, мова, культура поза межами добра і зла, поза межами політики й війни. Відсутність глибоких, правдивих, системних знань є передумовою засилля скандальних, деструктивних, аморальних матеріалів і замовчування, ігнорування суспільно-важливих фактів, подій, явищ.

Архиважливо ще і ще роз’яснювати українській, російській, європейській і світовій людності, що Володимир Великий хрестив не московитів=росіян, не Росію, бо її на світі ще не було, а Русь, тобто русичів. У ІХ-ХІІ століттях не існувало російського народу (великоросів). На заліській території, нинішні північні терени Росії, жили угро-фінські племена (мурома, меря, весь, мещера, мокша та ін.). Їх називали народом моксель, який згодом став основою московитів – нинішніх росіян. Потрібно нагадати, що Петро І украв назву давньоукраїнської держави Русь і розпорядився називати «Московское царство Российским государством».

Слов’янські племена (поляни, деревляни, сіверяни, дуліби, тиверці та ін.) в історичному розвитку утворили державу Русь, русичів, тобо українців. Центром Руської держави були поляни, вони були Руссю. Отже, спадкоємицею Русі, Київської Русі є Україна (!), а не Московія=Росія. Росіяни і українці не один й той же народ, вони – різного роду-племені. Але ми сусіди і треба жити у злагоді та мирі, що тільки залежить від росіян та європейських і американських народів. Ця проблема також комплексно розкрита у підручнику «Інформаційна безпека України: теорія і практика».

Російсько-українська війна – це війна цивілізацій, цінностей, світоглядних орієнтирів. У цьому контексті дуже важливо, щоби студенти – майбутні журналісти, нинішні працівники ЗМІ, педагоги розуміли: в умовах гібридної війни до принципів, стандартів журналістської професії потрібно ставитися не стандартно, не традиційно, а неординарно, конструктивно. Цю проблему будемо обговорювати за круглим столом «Стандарти журналістської професії в умовах інформаційно-психологічної і збройної агресії Росії проти України».

Отже, інформаційно-психологічна і військова агресія Російської Федерації проти України диктує особливі умови, особливі критерії дотримання принципів журналістської діяльності, глибинною сутністю яких має бути україноцентризм в органічному поєднанні із загальнолюдськими цінностями.

Василь Лизанчук