Якою є ціна правди у професії журналіста? (рефлексії довкола однойменного фільму)
Після нещодавнього перегляду на великому екрані фільму польської режисерки Агнєшки Голланд під назвою «Ціна правди» (2019 р.) вкотре переконався, що драматична історія українського народу в 1932-1933 рр. вельми необхідна для поширення серед широкої світової громадськості. Адже навіть у цивілізованих європейських країнах і США відкриття трагедії Голодомору було тривалим процесом, і до цього долучився зокрема світлої пам’яті професор Джеймс Мейс (1952-2004), журналіст газети «День», який останні роки свого життя прожив у Києві.
Названий фільм номіновано на премію «Оскар», а головні ролі зіграли в ньому Джеймс Нортон (британський журналіст Гарет Джонс) і Ванесса Кірбі (журналістка англійського походження з Берліна Ада Брукс). З біографічної довідки, загальнодоступної на інтернет-ресурсах, можна довідатися, що валлієць Гарет Джонс, знавець кількох європейських мов, не зміг піднятися сходинками дипломатичної кар’єри, натомість став авторитетним журналістом у виданнях «The Western Mail», «The Times» та «Manchester Guardian»; в Німеччині його статті друкувалися в «Berliner Tageblatt». Його мати Енні в молодості вперше подорожувала за межі Уельсу, до України, аби працювати гувернанткою Артура Юза — одного з синів Джона Юза, засновника майбутнього міста Донецьк. І цей факт також відображено у фільмі, щоправда, її названо там «вчителькою мови». Особистість Гарета Джонса як журналіста, який доніс правду про страшну трагедію, але її не хотіли почути на Заході, лягла в основу фільму «Ціна правди». До речі, його будуть показувати в кінопрокаті в 30-ти країнах світу.
Як зазначає в своєму матеріалі Дмитро Десятерик на шпальтах газети «День», ідея байопіку про Гарета Джонса з’явилася в режисерки А. Голланд, коли журналістка українського походження Андрея Халупа (авторка популярного інтернет-видання «Huffington Post») надіслала їй сценарій про молодого західного репортера, який з ризиком для життя спочатку відправляється в Україну, яка вимирає від штучного голоду, а потім, уже вдома у Великій Британії, бореться за те, щоб світ дізнався правду. (Десятерик Д. «Я читала велику роботу Роберта КОНКВІСТА про Голодомор, читала Тімоті Снайдера — це мій перший доторк до теми… Але не знала про Мейса. Дякую». – 03.12.2019. – https://day.kyiv.ua/uk/article/kultura/ya-chytala-velyku-robotu-roberta-konkvista-pro-golodomor-chytala-timoti-snaydera-ce).
У своєму фільмі А. Голланд представляє Джонса як безкомпромісного ідеаліста. Його антагоністом є лавреат Пулітцерівської премії, кореспондент «Нью-Йорк Таймс», цинік і відбілювач Сталіна Волтер Дюранті (актор Пітер Сарсгаард). У наскрізний мотив фільму лягла також робота британського письменника Джорджа Орвелла (його зіграв актор Джозеф Моул) «Колгосп тварин», на написання якої, ймовірно, його спонукали саме статті Джонса. Коли розгортається сюжет, за кадром чути цитати із названого сатиричного твору, зокрема, циніка Дюранті в кінці фільму порівняно із свинею…
Загалом у сюжеті фільму представлено біографію борця за донесення правди про Голодомор Гарета Джонса. Сценаристи не обійшлися без включення у дію фільму й стосунків між чоловіком та жінкою – після знайомства у Москві з Г. Джонсом інтерес журналістки Ади до цього був не лише професійний… Та основна тема, яку хотіла представити режисерка, – таємниця добра в минулому і сьогоденні. «Більш-менш ясно, чому люди погані, чому вони обирають зло, обирають злочини, корупцію, ненависть, і далеко не так очевидно, чому хтось обирає справедливість, турботу, правду», – зазначила А. Голланд в інтерв’ю Дмитру Десятерику (Там само). Далі відома польська режисерка розмірковує: «Моя головна тема – складність людської душі і складність вибору. … Створити злочинну реальність легко. Але дуже складно бути справедливим.» (Там само). Для неї цікавою є доля України. «Я приїжджала до Києва відразу ж після Майдану, на конференцію, організовану Тімоті СНАЙДЕРОМ. … Ми говорили також і про Голодомор. …тож маю переконання, що вплив цієї події на українську реальність більший, ніж світ може собі уявити. Мова не тільки про негайні наслідки голоду. Вони поширилися на п’ять поколінь — ментально, психологічно, фізично. Змінилася демографія» (Там само). На переконання А. Голланд, «динаміка українського спротиву була зламана в 1930-х – чому й період Голодомору є настільки вирішальним. Це жахливий обрив у лінії життя українського суспільства і, можливо, тільки зараз він зникає. Ми бачимо цю ціну у війні на сході України.». До речі, вона до інтерв’ю не була знайома із вкладом американця Джеймса Мейса у розвінчання брехливості Дюранті про Голодомор.
Якими важливими є думки проф. Д. Мейса, який не пошкодував часу й зусиль на відтворення правди про цю трагедію нашого народу? Ще 16 листопада 2003 року на сторінках тієї ж газети «День» було опубліковано його статтю «Повість про двох журналістів: Уолтер Дюранті, Гарет Джонс і Пулітцерівська премія (Джерело: http://incognita.day.kyiv.ua/povist-pro-dvox-zhurnalistiv.html). В ній він показав ті негативні сторони західної журналістики, які стосувалися її співпраці із радянським режимом. «Дюранті знав, що часто ключ до успіху в журналістиці – вміння визначити, що потрібне читачам, і підібрати відповідні факти. Його репортажі завжди були живими, легко читалися і зазвичай – але аж ніяк не завжди – певним чином стосувалися справжніх фактів. Проте він розумів, що в американській вільній пресі призначення газети полягає у тому, щоб приносити власнику прибуток, і завдання репортера – написати щось таке, щоб читачі захотіли купити газету його роботодавця та прочитати це». Не менш важливими для нас, тих, хто навчає журналістиці і навчається цій професії у вищих навчальних закладах і поза ними, є думки ще одного узалежненого від тоталітарного режиму журналіста Лайонса, який писав у своїх мемуарах «Відрядження до Утопії» (1937): «… У Москві або в Берліні, в Токіо чи в Римі – спокуса для діючого репортера лежить у сфері конформізму. Набагато зручніше і, зрештою, вигідніше притримати інформацію, призначену читачам, які мешкають за тисячі миль від тебе, ніж зіткнутися ніс-у-ніс із розгніваним цензором і дверями кабінетів, що зачиняються перед тобою» (Там само). Натомість відвага Гарета Джонса, на переконання Д. Мейса, полягала в тому, що у виданні «Манчестер гардіан» від 30 березня 1933 року, він, зокрема писав: «Я пройшов через безліч сіл і дванадцять колгоспів. Скрізь я чув плач: «У нас немає хліба, ми помираємо…» (Там само).. Про те, чого це коштувало Гарету Джонсу, можна побачити на великому екрані, а далі наведу оцінку його роботи названим вище Лайонсом, які представляє у статті проф. Д. Мейс: «Спростовувати Джонса було для нас не більш приємним заняттям, ніж роками підтасовувати факти на догоду диктаторському режиму, але ми його все ж спростували, одноголосно і майже ідентичними лицемірними фразами. Бідолаха Гарет Джонс, мабуть, невимовно здивувався, коли факти, які він насилу з нас витяг, було поховано під валом наших спростувань» (Там само). Авантюрист і маніпулятор Дюранті зайняв провідну позицію у кампанії проти Джонса. На думку Д. Мейса, 31 березня 1933 року «Нью-Йорк таймс» надрукувала на 13 сторінці статтю, яку можна було б вивчати на факультетах журналістики як приклад майстерного маневрування між правдою і брехнею. Її назва «Росіяни голодні, але не помирають із голоду» і починається з викриття Джонса у контексті, який прояснює все: «У розпал дипломатичної дуелі між Великою Британією та СРСР з приводу арештованих британських інженерів, в американській пресі з’являється «страхітлива історія» із британського джерела про голод у Радянському Союзі, про «тисячі вже загиблих і мільйони, яким загрожує голодна смерть». (Там само).
На мою думку, тема боротьби за правду у західній журналістиці в минулому столітті, яку поставила частково на порядок денний режисерка А. Голланд у фільмі «Ціна правди», не втрачає сьогодні своєї актуальності в умовах інформаційного наступу пропагандистської машини Російської Федерації на історичну пам’ять українського народу, зокрема, й про Голодомор 1932-1933 рр.
Ігор Скленар,
доцент кафедри теорії і практики журналістики
ЛНУ ім. І. Франка