Він йшов дорогою, окресленою Всевишнім (пам’яті Михайла Присяжного)

Кілька тисяч студентів благословив на самостійне творче життя Михайло Павлович Присяжний ‒ багаторічний декан факультету журналістики.

З Михайлом Павловичем Присяжним доля звела вперше всередині 80-х років минулого століття, коли я вкотре навідався в редакцію. Тоді він поцікавився, чи я не заперечуватиму, якщо скоротить декілька рядків з мого матеріалу. Одразу відчув себе маститим автором, хоча навчався на другому курсі факультету журналістики!

Уміння підбадьорити, підказати оптимальне вирішення питання, перейнятися чужими проблемами, поставити себе на місце іншого – у науці це явище називається емпатією. Це у науці. А скільки людей довкола нас є емпатами?

Ще раз переконався у вмінні Михайла Павловича Присяжного пройнятися, коли він відряджав мене (уже на посаді заступника декана факультету) на конференцію в Загреб. Отримав вичерпану консультацію, починаючи з того, як швидко отримати візу і до політичної ситуації на Балканах.

Це рідкісне вміння співчуття, співпереживання, очевидно, помічали багато людей. Невипадково його обрали депутатом Львівської обласної ради першого демократичного скликання. Варто зазначити, що Михайло Павлович ніколи не хизувався цим, хоча роботи через надзвичайно важливе громадське навантаження йому додалось. Думаю, що працювати ефективно йому допомагала Богдана Степанівна, його дружина, теж випускниця нашого факультету. Часто виступала з публікаціями в часописі Львівського тоді ще державного університету імені Івана Франка, розповідаючи про роботу діаспорної бібліотеки імені В. Гоя, засновницею і керівником якої  була. З Богданою Степанівною ми свого часу пройшли всіма Хресними дорогами Львівщини, побували в Зарваниці та Крехівському монастирі. Богдана Степанівна була не тільки оберегом домашнього вогнища  родини Присяжних, матір’ю двох дітей – доньки Юлії та сина Павла, які сьогодні успадкували батьковий фах – викладають у стінах Франкового університету, а й, на мій погляд, особистістю, яка поклала на жертовний вівтар власну кар’єру.

Окремо варто згадати захист Михайла Присяжного в Українському Вільному Університеті. Здобувши диплом доктора уже на посаді головного секретаря цієї історичної інституції, що впродовж свого існування стояла на сторожі українського державотворення, сприяв здобуттю наукових ступенів Михайлові Осадчому, Йосипові Лосю та Марії Яцимірській.

Він любив цей період свого життя, з захопленням розповідав про мюнхенських професорів. У той період вийшла монографія «Преса української еміграції в Німеччині», багато статей про видавничу діяльність української діаспори. По поверненню до Львова він обіймав в УВУ декілька чільних посад – був Головним Секретарем та продеканом факультету права та суспільно-економічних наук.

Ще одну родину, вже факультетську, формував, ставши деканом на початку двохтисячних років. Треба сказати, що це був час «крутих», як люблять казати студенти, змін. І не тільки у суспільному житті, де почали проростати паростки демократії і розуміння активізації важливих державотворчих процесів.

На багаторічну деканську каденцію Михайла Павловича припало два революційних періоди, окупація Криму, Донецької та Луганської областей. Ситуація у державі не могла не залишити відбиток у свідомості студентів, викладачів. Зрештою, ми отримали не тільки нового Президента незалежної України, але й нове приміщення факультету на вулиці Генерала Чупринки. З приводу переїзду на нову дислокацію декан отримав чимало критичних зауважень: далеко від університету, відсутні лекційні авдиторії, доводиться бігати туди-сюди. Критику розділяли разом і з ним доценти З. Є. Дмитровський та А. О. Капелюшний. Аргументи у відповідь: виграли майже 400 м² площі. Все ж, «дорога, окреслена Всевишнім, ‒ пригадаю слова самого Михайла Павловича , ‒ долається легше, коли поруч вірні друзі».

Фактично за декілька років йому вдалося сформувати гідний колектив однодумців серед викладачів факультету. Пригадую, з якою гордістю після виборів декана говорив у коридорі  професор Михайло Нечиталюк: «Тепер ми маємо декана, якого всі знають».

На плечі декана лягло постійне оновлення навчання програм, адже наша освіта перебудовувалася у руслі Болонського процесу та й організаційна система засобів масової комунікації України зазнала великих змін – уповні відбувалося роздержавлення ЗМІ.

Окремою ділянкою роботи була практика студентів. У роки президентства Віктора Ющенка було підписано угоду про співпрацю факультету з Сімферопольським інформаційно-культурним центром.

Три роки поспіль, починаючи з 2006 року, наші студенти упродовж липня проходили практику в кримських ЗМІ.

Ця ділянка мені добре знайома, бо саме у цей час відповідав за організацію практики на факультеті і мало не щодня спілкувався з деканом.

Того часу практика на факультеті – це не тільки можливість студентів заявити про свій талант, а й певний ритуал, у якому брали активну участь досвідчені доценти. Так, на запрошення декана з напутнім словом під час вручення скерувань на практику виступали наші досвідчені доценти – Ф. І. Дисак і І. Л. Моторнюк.

Підсумки практик – матеріали студентів заповнювали інформаційні стенди. Думаю, що старші наші колеги пам’ятають про це. Пригадую матеріали тодішніх студенток третього курсу Уляни Либи, Мар’яни Петрів, Барчук Олени, Лоїк Оксани, Мирослави Гавась, які ледве не плакали, ‒ так боляче їм було за стан української мови в Криму.

Щодня я ділився розповідями про проходження практики. І не було випадку, щоб Михайло Павлович не підняв слухавки. Давав поради, іноді обурювався (як у випадку, коли почув, що в інституті післядипломної освіти, куди поселили п’ятнадцятьох дівчат, не було гарячої води, розетки з метою економії замурували, запросили в перший день нашого перебування на поминки однієї з працівниць центру. Дівчата відмовилися, покликаючись на те, що ще мають домашні харчі. Відчував і гордість декана за те, що його студенти проходять практику у пресцентрах Верховної Ради, Кабміні, адміністрації Представника Президента в Автономній Республіці Крим.

Михайло Павлович тоді жартував: «Може хтось, закохавшись, і заміж вийде!». У перші дні практики студентки побували і на кримському радіо, і виступали в передачі «Кримська хата».

Десант наших студентів висаджувався у Криму і вдруге, і втретє. Для них це була ідеальна можливість проявити свої здібності, а для нас, викладачів (разом зі мною у 2007 році їздив відомий журналіст, а в ті часи наш викладач Максим Міщенко) суцільне розчарування, бо вражав контраст – приміщення Кримського інформаційно-культурного центру були розкидані по всьому Сімферополю, у той же час російський аналогічний центр знаходився у центральному парку столиці автономії. Його будівля нагадувала мавзолей. Не могли поділитися з Михайлом Павловичем і враженнями від відвідин Севастополя. Якщо  телекомпанія «Бриз» виглядала як останній бастіон перед російським вторгненням, то відвідини військового цвинтаря нас остаточно пригнітила. Максим Володимирович Міщенко – колега Михайла Павловича ще по роботі у «Молодій Галичині» не міг стримати свого роздратування, адже могилу брата його матері, який під час Другої світової війни командував кораблем, було сплюндровано. І там серед жодних могил, в яких поховані були українці, ми не побачили вцілілої: або фотографії сплюндровані, або облиті фарбою. “Русскій мір” вже тоді показував своє обличчя.

«Будете для наших студентів, як рідні батьки, ‒ заспокійте їх, оберігайте морально і фізично», ‒ відреагував на нашу розповідь декан. За три роки в Криму на практиці побувало 50 студентів. Майже всі дівчата. В останньому десанті було й декілька хлопців. Один з них, крім сумлінно підготовлених матеріалів, запам’ятався й тим, що телефонував до коханої з робочого телефону Феодосійської міської газети, наговоривши декілька своїх стипендій. Викрилося це після практики, коли в кабінеті декана пролунав дзвінок від редактора. «У мене стільки при собі немає», – віджартувався тоді Михайло Павлович.  А сам уже набирав номер студента. Звісно, борг той погасив.

Дбав декан і про науково-педагогічний колектив. На жаль, у різні роки від нас пішло чимало талановитих вчених. Причини були різні. За  нашими викладами «полювали» конкуренти. Пригадую, як не хотів відпускати декан Мирославу Приходу до Києва, як шкодував про зміну місця роботи лаборанта і викладача кафедри теорії і практики журналістики Оксани Тадеївни Масляк.

Не полишав свою багаторічну співпрацю з Українським Вільним Університетом. Пам’ятаю, який широкий резонанс отримала монографія Олексія Хаб’юка «Концептуальні основи медіаекономіки», що побачила світ у 2012 році за сприяння і з передмовою М. П. Присяжного. Наведу кілька рядків звідти: «…щедро накритий інформаційний стіл» майже весь російськомовний. Тому складається враження, що ти потрапив у сусідню країну, чи на територію, де правлять-орудують чужинці. Але наша мета полягає не в тому, щоб розглядати написане чи мовлене російською, ‒ саме тим штрихом хочемо підкреслити, що медіабізнес  перебуває у власності людей з-поза України чи навіть у руках доморощених медіамагнатів, які, окрім особистої фінансової вигоди, дбають про задоволення ціннісних орієнтирів сусідньої держави». Непохитним патріотом України, просто вільною і послідовною людиною постає образ автора зі сторінок книги М. П. Присяжного «У пошуках рівноваги», численних статтях і есе.

Плідною і багатоаспектною була його діяльність на посаді завідувача кафедри теорії і практики журналістики в останні роки життя, фактично з його легкої руки рекомендували до захисту дисертацію викладачки Н. О. Войтович. Михайло Павлович запровадив нову спеціалізацію «Економічна журналістика». Для більш повного розуміння його внеску у розвиток факультету варто нагадати й те, що не без його зусиль колектив факультету зріс і кількісно, і якісно, багатьох наших колег ми привітали з успішним захистом дисертацій, з присвоєнням вчених звань доцента і професора. Зрештою число кафедр зросло з чотирьох до шести.

Наближається річниця з дня, коли від нас пішла велика людина, справжній господар факультету, що був батьком для своїх студентів.

Юрій ВАСЬКІВСЬКИЙ,

доцент кафедри теорії і практики журналістики,

Голова Профбюро факультету журналістики

Львівського національного університету імені Івана Франка