АНТИУКРАЇНСЬКИЙ РЕЙВАХ ПРОМОСКОВСЬКИХ ПІДЛАБУЗНИКІВ

25.04.2018 | 14:30

Неймовірний рейвах зчинили Юрій Бойко, Михайло Добкін, Вадим Новінський та їхні поплічники – перелицьовані члени колишньої “Партії регіонів”, перефарбовані комуністи, переінакшені соціалісти та інші московські блюдолизи у зв’язку з тим, що Верховна Рада України 268-ма голосами підтримала пропозицію Президента звернутися з проханням до Вселенського патріарха Варфоломія з проханням про надання автокефалії православній церкві в Україні (Томос) та визнати нечинний акт анексії Київської Митрополії Московським Патріархом 1686 р.

Патріарх Філарет від імені церкви Київського Патріархату та Митрополит Макарій від української автокефалії вручили П. О. Порошенкові звернення до Варфоломія з проханням визнати незалежність української церкви. Адже православ’я прийшло до України саме з Царгорода, а потім саме від Русі (давньоукраїнської держави) поширилося на Залісся, де необачливо руські, тобто українські князі заснували Москву.

На превеликий жаль, досить багато українців не розуміє, що Українська Православна Церква Московського Патріархату – це філія Московської (Російської) православної церкви, яка є одвічним ворогом української духовності. Нагадуємо, що офіційно Московська церква існує лише від 1589 року.

Київська митрополія канонічно й історично, з моменту свого створення після хрещення Київської Русі (988 р.), більше, ніж 700 років була Автономною Помісною церквою під омофором Вселенського Константинопольського Патріархату, що канонічно є Церквою-матір’ю для Української Православної Церкви. Проте цей статус був порушений 1686 року, коли Київська Митрополія при втручанні московської світської влади була передана в тимчасове Намісництво Патріархові Московському. Ця подія, що порушила багатовіковий канонічний уклад Київської Помісної Церкви, до цього часу є одним із головних “каменів спотикання”, розбратів і розділень в українському православ’ї.

Після руйнування Києва Володимиро-Суздальським князем Андрієм Боголюбським у березні 1169 року, коли було знищено і пограбовано багато церков і монастирів, значення Києва як духовного центру підупадає. Жорстоке руйнування “матері городов руських” підводить риску під “київською добою” Русі. Володимиро-Суздальське князівство, а згодом – Московське царство виступило на історичну арену, як деспотична держава: “самодержавие” з обов’язковим пристосуванням та смакуванням культу терору, звірячим знущанням над інакомислячими. Північні самодержавці зігнорували повчанням Володимира Мономаха, який закликав не наслідувати лиходіїв, не лютувати словом, не хулити розмовою, гнів подавляти, помисел чистий мати. Жорстокі загарбницькі війни, які вели суздальці-московити проти русичів-киян, носили етнічний характер.

Від часу свого заснування Київська митрополія користувалася автономією у складі Константинопольської Патріархії, служила колискою українського християнства, “спонукаючи себе на добрі діла Господа ради” (Володимир Мономах). Впродовж татаромонгольського періоду були відомі 22 київських митрополити. Більшість із них були греками, яких надсилали константинопольські патріархи. Вихідцями із Русі були митрополит Іларіон (1051–1062), Єфрем (1089–1097), Климентій Смолятич та Кирило ІІ (1233–1236). Після здобуття і жорстокого руйнування Києва у 1240 р. військами Батия – онука Чингізхана – київські митрополити починають селитися у північних князів.

У 1299 р. київський митрополит Максим переніс митрополичу столицю до Володимира-на-Клязьмі. З того часу до 1461 р. митрополити, що жили у Володимирі, а з 1325 р. у Москві (цим було зміцнено Московську державу) носили давній титул “Митрополит Київський і всея Русі”. Але в Києві та на українських землях митрополити з’являлись тільки для збирання данини та вивезення до Москви святинь.

Після татарської навали, загального занепаду та втрати незалежності Київської Русі Київська митрополія опинилася на території трьох держав – Великого Князівства Литовського, Корони Польської та Московського князівства. І вже з початку XIV ст. Московське князівство, яке жорстоко “собирало Русь”, претендувало на контроль над Київською митрополичою кафедрою.

Остаточне перенесення Київської кафедри на Північ пов’язують із митрополитом Петром, який 1325 р. обрав для свого перебування мале містечко Москву, де князював Іван Данилович Калита. Однак Петро та його наступники ще понад століття іменувалися “Київськими митрополитами”.

Невдовзі Москва почала претендувати на заснування власної митрополичої кафедри. Протягом довшого часу це не зустрічало підтримки з боку Церкви-матері Константинопольської, стратегія якої полягала у тому, аби всі слов’яни крайнього православного Сходу були підпорядковані одній кафедрі – Київській. На користь Москви спрацювала навала на Візантію турків-османів.

1448 р. князь Василій Темний скликав Церковний собор, який самочинно висвятив на митрополичу кафедру єпископа Іону. Його було рукоположено як митрополита “Московського”, якого довгого часу у православному світі не існувало. У такий маніпулятивний спосіб була утворена нова – Московська митрополія (через 460 років після Київської). Київська ж кафедра залишалася у підпорядкуванні Константинопольського патріархату: її єпархія знаходилася тоді у володіннях Польщі та Литви. На той час Московська кафедра не вважала ці єпархії своєю “канонічною територією”.

1458 року Константинопольський патріарх реорганізував Київську митрополію. Тоді до митрополії входило 11 єпархій: Київська, Брянська, Смоленська, Полоцька, Турівська, Луцька, Володимир-Волинська, Берестейська, Перемишльська, Галицька та Холмська. А новому митрополиту Григорію II, патріарх надав новий титул – Митрополит Київський, Галицький та всієї Руси. Цей титул глави Київської митрополії носили аж до підступного підпорядкування Української церкви Московському патріархатові 1686 р.

Почалося з того, що влітку 1588 р. царгородський патріарх Єремія ІІ Транос із супроводом прибув до Москви просити допомоги, “милостині”. Прибуттям Єремії вирішив скористатися далекоглядний Борис Годунов. Гостей прийняли достойно, забезпечили їх гарним утриманням (“харчами”). Але при цьому навколо них творилися дивні речі. Високих гостей не зустрічав Московський митрополит, їм не дали можливості спілкуватися з ієрархами, служити разом в церквах. Константинопольських ієрархів майже не випускали на вулицю, а справи вони мали лише з представниками царської влади. Єремію вшановували не як патріарха, а як митрополита. З метою “упокорення” гостей було покликано “стати перед царські очі” тільки через 8 днів після прибуття до Москви. І навіть не запросили до царського столу, як це було заведено.

В атмосфері таких утисків Борис Годунов звернувся до Єремії з “проханням” створити тут і зараз же московський патріархат. Через серйозні канонічні перепони Єремія не хотів та й не смів задовольнити бажання Москви. Протягом багатьох місяців  грецьких ієрархів тримали під домашнім арештом, ходили за ними по п’ятах, відкрито стежили за кожним словом, заставляли підписувати документи церковнослов’янською мовою, якої ті не знали. Патріарху Єремії, старій хворій людині, недвозначно загрожували довічною висилкою до Володимира. Зрештою, Єремія згодився поставити на патріаршество Московського митрополита Іова. На церемонію інтронізації Єремію вперше привели до успенського собору і там він вперше побачив Московського митрополита, від 27 січня 1589 р. – патріарха.

На час утворення Московського патріархату (1589 р.) землі теперішньої України не входили до складу Московії, а православні єпархії на цих землях підпорядковувалися Київській митрополії. Тому не могло бути (і не було!) мови про те, що це – “канонічні території” Московського патріархату. Це маніпулятивна легенда наступних поколінь московитів.

Створенням патріархату Москва замкнула “трикутник смерті”, в “якому агонізувала Руська (Українська) церква на чолі з митрополитом Київським і всієї Русі”. “Тоді наші предки, – зазначає В. Іванишин, – поставлені у безвихідь, не здалися в полон сильнішій – польській римо-католицькій – церкві, не допустили свого підпорядкування їй. Вони врятували Церкву, її ієрархію, свій обряд, пішовши на прямий союз (унію) з Римом” .

У жовтні 1596 р. у Бересті в храмі святого Миколая церковний Собор проголосив унію (союз) Української православної церкви з Римом. Так витворилася національна Церква, яка зберегла всі релігійно-культурні традиції і дух опору нашого народу. У руках українців виявився могутній засіб боротьби як з полонізацією, так і з російщенням на релігійному ґрунті. Важливу роль у цьому відіграло збереження уніатством східного українського обряду та мовна політика українського греко-католицизму.

Московська (Російська) православна церква досі негативно сприймає Берестейську унію, яка є не чим іншим, як відновленням частиною православних українців спілкування з Римською церквою, перерваною 1054 р. – розколом (розділенням, розломом – схизмою) світового християнства на дві частини, що призвів надалі до драматичного розділення Європи на Захід і Схід. Минали століття, і завжди Греко-католицька церква стояла на сторожі духовних та національних інтересів українського народу. Інакше склалася доля Української (Руської) православної церкви.

Події національно-визвольної війни українського народу пішли таким шляхом, що довели Богдана Хмельницького у 1654 р. до союзу з Московією у Переяславській угоді. Велику роль в цьому відіграла ідеалістична надія на єдиновірство Православної України з Православною Московщиною, сподівання на безкорисливу підтримку сильного єдиновірця слабшому, що знемагав у постійних війнах з католицькою Польщею та іновірними турками і татарами. Але, як виявилося, це була фатальна помилка для України та її Православної Церкви.

Московські патріархи вдавалися до найрізноманітніших способів, щоби підпорядкувати собі Українську Православну Церкву, яка мужньо відстоювала свою незалежність. Кульмінаційний момент переслідування Української Православної Церкви припав на 1685 рік, коли Московський патріарх, пославшись на псевдостаттю Переяславської угоди про підпорядкованість митрополита Київського патріархові Московському, без згоди Царгорода призначив митрополитом Київського єпископа Гедеона Святополка-Четвертинського. Це означало фактичне підпорядкування Київської митрополії Москві всупереч канонічній забороні втручання у справи іншої церковної сфери. Нововисвяченому митрополитові дали титул “Митрополит Киевский, Галицкий и Малыя России”. Особливо важким ударом по Українській церкві треба вважати те, що Київська митрополія була переведена до Москви. Віра українців у свого єдинокровного православного царя відіграла лиху роль: жодна військова сила не змогла б позбавити свободи український народ, але єдина з московитами віра дуже багато в цьому допомогла.

Фатального 1686 р. Константинопольський патріарх Діонісій, перебуваючи у сильній матеріальній скруті, за надану московським царем фінансову допомогу, зрікся зверхності над Київською митрополією, буквально продав Українську Церкву-доньку Московському Патріархові “за три сорока соболів і двісті червоних”. Неканонічність цього акту визнав уже наступного року собор Константинопольської церкви, який покарав патріарха Діонісія позбавленням патріаршої влади. Однак результатом ганебної оборудки стало перейменування Московської церкви у Руську та, відповідно, початок відліку її історії від часів Хрещення Русі. Для Української Православної Церкви скінчилась тоді 700-річна незалежність в юрисдикції Царгорода.

З 1686 р. Українська Православна Церква майже 300 років “пролежала в російській домовині” (В. Липківський). Замість “пастухів”, які б дбали про своє “стадо”, які були б невтомними працівниками на ниві духовної освіти ввірених їм Богом душ, на Україну після “присоединения” почалася навала справжніх гнобителів і визискувачів у рясах і ризах, які відразу почали ганьбити місцеві християнські звичаї, називати все українське у православній церкві “богопротивним”, “неблагословенним”, нібито зараженим “латинською єрессю”. Із церковного ужитку витісняли українську мову; забороняли використовувати книжки київського та львівського друку; цькували українське іконне малярство; “святєйшій” Санкт-Петербурський Синод, який очолювали цинічні світські обер-прокурори, наклав заборону на українську храмову архітектуру.

Оскільки головним інтелектуально-науковим осередком українського православ’я був Київ, зокрема Києво-Печерська лавра, то Петро І саме сюди спрямував черговий “обрусительный” удар. Він формулює концепцію, що “москвитяне были и в козацкой земле”. Відповідно до цієї концепції Петро І засилає під виглядом монахів своїх агентів, які наприкінці квітня 1718 р. підпалили лавру, подбавши про те, щоб спалити її “древлехранилище”, тобто архів, де зберігалися українські літописи, акти ще з княжої доби. В Україну був організований справжній похід російського духовенства, якому роздавалися кращі церковні посади і яке фактично своїми доносами в центр імперії провокувало подальші кроки російщення українського православ’я.

Феофан Прокопович, займаючи посаду президента Святійшого Синоду, написав “Духовний Регламент”, який обґрунтував й узаконював владу царя над Церквою, і “Правду воли монаршей”, що стала, по суті, статутом російського самодержавства. Петро І буквально ліквідував церковне самоуправління і створив світський священний Синод, який керував всіма церковними справами. Патріархат Російської православної церкви було відновлено лише у 1918 році. Але зміст діяльності РПЦ як ідеологічно підпорядкованої державної інституції залишився таким по сьогодні. Дотепер у РПЦ не ліквідовано ганебний указ Петра І про доноси.

Для придушення українського національного руху, осердям якого була Українська Церква, царський режим використовував також Першу світову війну. Як тільки російські війська зайняли Галичину, Буковину, Лемківщину, генерал-губернатор граф Г. Бобринський висловив свою програму: “Восточная Галиция и Лемковщина искони – коренная часть единой великой Руси; в этих землях коренное население всегда было русским, устройство их по сему должно быть основано на русских началах. Я буду вводить здесь русский язык, закон и устройство”.

Чимало українських греко-католицьких священників вивезли в глибину Росії або на Сибір, присилаючи на їхнє місце російських “батюшок”. 19 вересня 1914 р. російська окупаційна влада заарештувала Андрея Шептицького, “бо в очах російського командування він був дійсним провідником галицького “мазепинства”. З того часу, коли Андрей Шептицький очолив Греко-Католицьку Церкву, український національний рух в Галичині значно посилився завдяки його бурхливій діяльності.

Вперше українська мова на церковній службі у храмі тоді ще формально Російської церкви прозвучала 22 травня 1919 р., хоч “закон про Українську Автокефальну Православну Церкву” було видано ще 1 січня 1919 р. Лише 14 жовтня 1921 р., на Покрову, в храмі святої Софії Київської зібрався Перший Всеукраїнський Православний Собор. І хоча рік був голодний, а залізничне сполучення складне, на нього прибули 472 делегати з усіх регіонів України. Серед них було чимало визначних діячів культури, освіти, мистецтва. Собор визнав неканонічним акт приєднання у 1686 р. Української Церкви до Московського патріархату, що знищило її автокефальність.

Було відновлено Національну Українську Церкву, спадкоємицю Київської митрополії, що прибрала назву – Українська Автокефальна Православна Церква. А 23 жовтня 1921 р. у тій же Софії Київській, у присутності і молитовній співучасті всіх делегатів Собору і за великої кількості народу, поставили на першого архієпископа і митрополита Київського і всієї України протоієрея Василя Липківського.

Однак архітектори створення могутньої централізованої московсько-більшовицької імперії постійно були на чатах, щоб не допустити глибокого утвердження національної самосвідомості українського народу. На початку 1929 р. партія більшовиків посилює кампанію терору проти Української Автокефальної Православної Церкви, яка активно займалася деросійщенням. Було репресовано цілі українські парафії, заарештовані єпископи, духовенство, активні віруючі, зруйновано багато церков. Під час цієї антиукраїнської кампанії знищено 32 єпископи і близько 10 тисяч священиків Української Автокефальної Православної Церкви.

Результатом патологічної ненависті московсько-більшовицього режиму до української культури й духовності було знищення впродовж 1917–1939 рр. 8 тис. пам’яток церковної архітектури, що становило 65% усіх храмів України. Серед зруйнованих – чимало шедеврів доби давньоукраїнської держави – Русі. 1938 р. Василя Липківського розстріляли. Але його звернення до прихожан: “Коли не станеш об’єднано в обороні своєї Вітчизни, то плакатимеш у московській неволі, як колись Ізраїль”, надзвичайно актуальне й сьогодні в умовах інформаційно-психологічної і військової агресії Російської Федерації проти України.

Українська Автокефальна Православна Церква була потужною перешкодою зміцнення нової російської імперії під назвою СРСР. Тому у 1930 р. вона була знищена комуністичним режимом. Шалена антирелігійна боротьба велася проти всіх церков і релігій, але тільки Українську Церкву більшовики знищили, а російську, хоч і напівживу, залишили, бо вона стояла на імперських позиціях.

Настала черга Української Греко-Католицької Церкви. В середині березня 1945 р. Й. Сталін санкціонував кампанію з ліквідації Греко-Католицької Церкви, в якій влада вбачала небезпечного конкурента насаджуваної комуністичної ідеології. 8-10 березня 1946 року Львівський церковний собор, зібравши 216 делегатів-священиків і 19 мирян, оформив ліквідацію унії 1596 року і возз’єднання греко-католиків з РПЦ.

Сьогодні в Україні є такі православні громади: Українська Православна Церква Київського патріархату (УПЦ КП), Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ), філія Московського патріархату під назвою Українська Православна Церква (УПЦ МП). Додаймо до цього ще громади Російської православної церкви, Старообрядницької православної церкви, Російської вільної православної церкви, Грецької православної церкви тощо – і матимемо теперішню мозаїку православ’я в Україні.

Майже всі ці названі і неназвані християнські, а ще й нехристиянські Церкви лояльно ставляться до Української держави і не є загрозою для її незалежності. УПЦ КП, УАПЦ, як і УГКЦ, твердо стоять на ґрунті української Державності, підтримують українські духовні цінності і відстоюють українські національні інтереси. Реальну загрозу становить УПЦ МП, точніше – ієрархи цієї однієї з найчисельніших і найагресивніших церков, яка, по суті, є п’ятою колоною Москви у нашій державі. Не випадково французька газета “Ле Експрес” писала: “Коли 20 мільйонів православних українців будуть підпорядковані Москві (МП), то суверенітет України буде фіктивним”. Ось чому Російська православна церква не надає канонічної автокефалії Українській Православній Церкві (УПЦ) ні Московського, ні Київського патріархатів. Що засвідчив, зокрема, Архієрейський Собор УПЦ МП від 15.12.1996 р., який визнав недоцільним надання їй автокефалії.

Досі потужним опорним центром Росії, її ідеологічно-пропагандистською й розвідувальною мережею в Україні є особливий осередок Російської Церкви – так звана УПЦ МП, яка делікатно уникає публічно називатися МП (Московського Патріархату). Від 2000 року Російська церква в Україні захопила значні території і побудувала сотні церковних споруд. Наприклад, на Оболонському масиві у Києві діє шість храмів УПЦ МП, найбільшим з яких є Собор Покрови Божої Матері на вул. Трирічній, 5-а. Саме сюди неодноразово приїжджали святити воду В. Янукович і М. Азаров. Та й нині тут вистачає активістів і прихильників “русского міра”, котрі агресивно й нахабно демонструють свою відданість Московії.

Патріарх Київський і всієї України-Руси Філарет слушно наголосив: “Ніколи Українська Церква не повернеться до Московського Патріархату. Чому? Тому, що ми маємо свою державу. Так само як вони в своїй державі мають свою незалежну Церкву, так само і ми, українці, маємо право на свою Церкву. Тому повернення ніколи не буде. А єдина в Україні помісна церква буде, рано чи пізно, але все одно – буде! Ніхто, зокрема й Москва, не має права відмінити апостольське правило, згідно з яким кожен народ має право на свого єпископа. Ми і далі розбудовуватимемо свою Церкву і служитимемо українському народу. Мусимо усвідомити, що без Української держави не може бути незалежної Української Церкви. І навпаки, без незалежної єдиної Української Церкви не може бути незалежної суверенної і соборної України”.

Сподіваємося, що незабаром Вселенський Патріарх Варфоломій надасть Українській Помісній Православній Церкві Томос автокефалії. Дані соціологічних опитувань свідчать, що 2/3 вірян Московського Патріархату виступають за єдину українську помісну православну церкву. Нині не треба перейматися питанням, хто очолить Українську Помісну Православну Церкву. Найголовніше, щоби Вона стала незалежною від Москви.

Саме така перспектива викликала неймовірний ґвалт, крик, лемент у середовищі промосковської п’ятої колони в Україні. Ієрархи російського православ’я застосовують, використовують усі важелі, у тому числі україноненависників на кшталт Бойків, Добкіних, Новінських, а також й фізичну силу (тітушки), щоби не дати відновити Єдину Помісну Українську Православну Церкву, у храмах якої звуковий образ українського слова має бути таким же барвистим, одухотвореним, прекрасним, як і зоровий образ храмів.

У церковній, молитовній мові має звучати глибинне високе слово, яке несе в собі дух і енергетику українських поколінь від часів Володимира Хрестителя, виводить нас на широкі часові площини вічності. Рідне молитовне українське слово живе своїми потенційними можливостями, чекає, щоб ми заглибилися в нього і ним живилися. Згадаймо Шевченка: “А дай жити, серцем жити”. Ідеться про працю серця, душі і розуму – трьох реалій, які, коли є, то ми живемо, а коли їх немає, то просто існуємо.

Василь Лизанчук

Доктор філологічних наук,

заслужений професор Львівського національного університету

імені Івана Франка